Декомунізація докотилася і до Донбасу. Лише в Старобільську змінили назви вже 40 вулиць, Артемівську повернули назву Бахмут, а у Волновасі перейменували навіть пам'ятник Чапаєву – відтепер червоний комдив став просто козаком на коні. Однак, зміна назв – лише маленька частка роботи, позаяк деконструкції потребує весь регіон. Донбас – це витвір радянської епохи, який не можна змінити косметичними заходами.

Епоха можливостей

Колись територія сучасних Донеччини та Луганщини була осередком свободи, куди не могла дотягнутися рука ані польського шляхтича, ані російського поміщика. Господарями тут були донські та запорізькі козаки, до яких тікали всі, хто готовий був виживати в Дикому Полі в обмін на відносну свободу. Причому в ті часи донці відстоювали свою автономію від Москви не менш ревно, ніж запорожці.

"С Дону выдачи нет" – твердило неписане правило. Втікачів до козачих земель принципово не видавали царській адміністрації. Коли у 1707-му Петро І видав указ про розшук біглих і відправив рейд по козачих поселеннях, донці відповіли повстанням. Козацька армія під проводом отамана Кіндрата Булавіна розгромила боярське ополчення і оголосила похід на Москву... Хто міг подумати, що через 300 років "ополчення" Донбасу воюватиме за те, щоб виконувати накази Кремля?

Побували ці землі і селянським ельдорадо. Після поразки антипольських повстань 17–18 ст. на схід масово посунули переселенці з Правобережної України. Так з'явилась Слобожанщина, тобто, в дослівному перекладі, «земля вільних людей». Навіть кілька десятиліть кріпосного права не скалічили колоністів. Після скасування кріпацтва, села знов ожили. Наприклад, мешканці села Білолуцька (Луганська область) власним коштом побудували собі кам'яну церкву, земську лікарню й училище – і ніяких тобі дотацій!

Початок індустріалізації регіону був продиктований військовими потребами Російської імперії. Але дух капіталізму, який вже витав над Диким Полем, відкривав перед цим краєм цікаві перспективи. Зараз в це важко віриться, проте засновниками Луганська і Донецька були британці: шотландський інженер Карл Гайскойн та валійський бізнесмен Джон Юз. Тоді здавалося, схід України стає на рейки нормального європейського розвитку.

Зароджувалася на Донеччині та Луганщині й українізація, апостолом якої був підприємець Олексій Алчевський, чиї бізнес-структури охоплювали весь край. Його дружина та діти активно займалися просвітництвом і громадською діяльністю: відкривали школи, засновували мистецькі товариства. Мати і донька писали вірші, сини-співаки популяризували українську пісню і твори Шевченка. До речі, перший пам'ятник Кобзареві з'явився саме в маєтку Алчевських.

«Всєсоюзная кочєгарка»

Але все це різноманіття було знищене більшовиками. Як колись повстання Булавіна, всі спроби антибільшовицького спротиву були придушені. Ані махновщина, ані відчайдушна сільська отаманія – ніщо не змогло завадити становленню тоталітаризму. В Москві марили світовою революцією, тому "червона" імперія гостро потребувала ресурсів – усі сили було кинуто на форсовану індустріалізацію.

Донбас став заручником власних копалин – більшовики планомірно перетворювали регіон на «кочєгарку», а його мешканців – на придаток шахт і заводів. Фільм "Симфонія Донбасу", який у 1930-му зняв Дзиґа Вертов на честь першої п'ятирічки, став одночасно гімном тоталітаризмові й індустріалізації, які нівелювали індивідуальність, культуру та й саму історію цього краю. Саме в цей час за краєм закріпилося його сучасне ім'я – за назвою Донецького кам'яновугільного басейну.

Все, що не вписувалося в проект "Донбас", безжально ліквідовували. Парості підприємництва були знищені, село – пограбоване, скалічене Голодом і загнане в колгоспне кріпацтво. Якщо Дике Поле було прихистком для шукачів волі, то Донбас став всесоюзним штрафбатом, де "неблагонадійний елемент" змелювали жорна індустрії. І все це – під офіційними гаслами, що вихваляли стаханівські подвиги промисловних "штрафників".

Так народився Донбас, який дістався Україні після розпаду СРСР. Спроектований індустріальною імперією регіон-голем був рабом власної промисловості. Коли радянський державний експеримент зазнав історичної поразки, найтяжчий удар прийшовся на Донбас і його населення – в'язнів "всєсоюзной кочєгаркі". "Кочєгарка" виявилася нікому не потрібною, а разом з нею – мільйони її мешканців.

Деконструкція Донбасу

Депресію, що охопила регіон у 1990-х, стимувало ще й мародерство місцевої еліти, яка ударними темпами розпилювала на металобрухт залишки донбаської індустріальної величі. У 2014-му роботу "донецьких" продовжила артилерія, а все, що вціліло, нині дограбовують керманичі "республік"». Наприклад, за даними Мінекономрозвитку, із 23 системоутворювальних підприємств Луганщини не працюють 19. Схоже, історію Донбасу як промислової твердині можна вважати завершеною.

Знищення залишків промисловості Донбасу – це і є справжня декомунізація, тобто докорінна деконструкція радянського проекту, відкат до стартових позицій. За іронією долі, "всєсоюзную кочєгарку" рознесли по цеглинках ті, хто найбільше тужив за СРСР. Більше того, через війну Донбас перестав існувати і як регіональна цілість – річище його спільної історії розділила лінія розмежування.

Все це дає Україні історичний шанс на "перезавантаження" Донбасу – іншого виходу з постіндустріальної безвиході не існує. Наприклад, німецький Рур після багаторічної кризи перетворився на осередок культурного життя, науки і високих технологій. Перепрофілювання шахтарського регіону тривало майже 20 років, проте зусилля не пішли намарне – Німеччина позбулася депресивного регіону, а Рур отримав в буквальному сенсі нове життя.

Що ж стосується Донбасу, його майбутнє залежить передусім від політичної волі української еліти. Свого часу Київ припустився історичної помилки, віддавши регіон на поталу «донецьким», які займалися мародерством, а не модернізацією. Цього разу перекласти відповідальність за Донбас на плечі місцевої еліти не вийде. Рано чи пізно Україні доведеться заповзятися реанімацією Донбасу – регіону, чи не найбільш скаліченого радянським тоталітаризмом.