Російський лідер припускається численних помилок. Через корупцію й авторитаризм він поставив хрест на шансах Росії економічно модернізуватися; атакувавши Ук­раїну, перетворив свою країну на міжнарод­­ну парію; а тепер загруз у болоті сирійсь­кого конфлікту.

Іще кілька таких катастроф – і він переможе.

У статті для New York Times від 23 жовт­­ня мій друг Майкл Макфол, один із провідних американських експертів із питань Росії, розгромив позицію людей, які вбачають у рішучих діях Путіна в Сирії стратегічну геніальність. За словами Макфола, Москва нині грає в оборонну гру з останніх сил, виходячи з хибного уявлення про функціонування світу й піднімаючи ставки на тлі низки невдалих рішень.

Прорахунків справді безліч. Євразійський економічний союз, виплеканий кремлівський проект, котрий замислювався як очолюваний Росією конкурент Європейського Союзу, зайшов у глухий кут. Внутрішня лібералізація та «відлига» у відносинах із Заходом часів президентства Мєдвєдєва теж давно в минулому. Гірших відносин із НАТО та ЄС годі уявити. Спроба піддати жару в бунтівні настрої російськомовного населення України зазнала краху, як і військова операція в цій країні, що завела Росію в безвихідь, обтяживши маріонетковими «державними» утвореннями на Донбасі.

Членство Росії у Світовій організації торгівлі, що колись вважалося проривом, ніяк не сприяло її інтеграції до світової економіки. Натомість санкції загострюють ізоляцію Москви. 2014 року номінальний ВВП Росії перевищив $2 трлн. За оцінками МВФ, з огляду на падіння рубля та здешевлення енергоресурсів, а також наслідки санкцій 2015 року показник становитиме $1,3 трлн.

Під цим кутом зору російська інтервенція в Сирії засвідчила слабкість, а не силу Кремля.

Росіянам треба було підняти ставки, щоб не допустити поразки свого союзника – режиму Башара Асада. Проте Росія не в змозі повернути йому контроль над об'єднаною Сирією. Ось чому Макфол стверджує, що «Путін – майстер короткострокового тактичного реагування на провали, а от із довгостроковою стратегією в нього складається гірше».

Усе це так, але проблема в тому, що путінський режим має інші прерогативи. Він не прагне зробити Росію заможною, стабільною і привабливою країною із сильними інституціями та союзами, а його ставлення до Заходу – це суміш заздрощів, презирства і страху. Цей режим хоче не уподібнюватися Заходові, а радше поневолити, подолати й принизити його. Отже, мета Кремля: не виграти гру за чинними правилами, а змінити їх так, щоб завжди перемагати.

Умови для цього дуже сприятливі: колишній світовий порядок, у якому Захід на чолі зі США мав найкращі позиції та найбільшу впливовість, зазнає краху. Сполучені Штати видаються втомленими, відстороненими й деморалізованими. Фінансова криза та проблеми єврозони завдали сильного удару по надійності західного економічного лідерства. Ступор Вашингтона і скромна нерішучість Брюсселя свідчать про те, що наша політична модель також виявилася не дуже успішною. До внутрішньої слабкості Заходу додаються зовнішні загрози: Китай, Іран, «Ісламська держава» і Росія кидають виклик старому порядку. Підстаркуватий Захід, потерпаючи від матеріальної скрути, видається неспроможним упоратися навіть з однією із цих загроз, годі й казати про всі чотири.

Очевидно, Кремлеві не обов'язково добре керувати Росією відповідно до західних стандартів: у ньому в'їдливо наголошують, що тих цінностей не дотримуються. Російський режим запроваджує власні правила, згідно з якими слава переважає над процвітанням, національний вибір – над міжнародними домовленостями, а насильство – над миром. Правила, здається, непогано приживаються. Якщо ми не готові протидіяти, нам доведеться до них звикати.

Санкції західних країн разом із усе ще низькою ціною на нафту б'ють по російській економіці. Для звичайного росіянина, якщо заплющити очі на курс рубля, цей вплив поки що не дуже відчутний, проте скоро ситуація може змінитися. Нині Кремль активно спалює ресурси з резервного фонду, котрі не є нескінченними. Заступник міністра фінансів РФ Тетяна Нестеренко повідомила 9 жовтня, що за таких витрат резервний фонд буде вичерпано до 2018 року. Окрім того, вона зауважила, що в цьому становищі Росія може забути про розвиток приватного сектору, адже годі й думати про нього, коли немає доступу до західних ринків.