Нині відмовився від домашнього телефону, попередньо сплативши борг. Пам′ятаю, із якими зусиллями він був встановлений у 2000-ому році, як я збирав копійку до копійки, як радів, що маю свій номер. Проминуло 15 років...

Все змінюється. Можна уявити, що буде з нашими тілами через 100 літ... Навіть наші речі можуть нас пережити на певний час. Але лише на певний, не більше.

У 70-их роках навіть частина політв′язнів не надто вірила у розпад СРСР. Режим виглядав монолітним. Так само багатьом здавалося, що Януковича замінить на троні хіба що його старший син Олександр.

Вже не кажу про мистецький чи будь-який інший канон. Книг Ніцше майже не читали впродовж фізичного життя їхнього автора. Багатьох тогочасних популярних німецьких письменників майже ніхто не пам′ятає. Іван Франко іноді не мав на хліб. Богдану Лепкому селяни побудували дачу (хоча він був непоганим письменником свого часу, лише надто солодкавим у спілкуванні).

Мені здається, що починає тріщати і руйнуватися національний літературний канон, витворений раніше певними обставинами. Те, що прийде на зміну, теж поруйнує час, окрім чогось найстійкішого, непідвладного законам кількох століть.

Апарат домашнього телефону, яким я так колись тішився, доведеться викинути. Бо «всіляке дерево, що не приносить доброго плоду, зрубують і кидають у вогонь».