Любителям понарікати на своє, українське і подумати про те, як добре там, де нас нема, розкажу - сьогодні я вирішила в Відні дістатися додому на метро. S-bahn. 16 хвилин. 5 євро. Супер дешево і дуже швидко, ніякого прямого спілкування німецькою, аєє.

Вказівників на S-bahn в аеропорту нема. Вихід до метро є, а вказівники - тільки на City Express, 12 євро і не їде туди, куди мені треба. Іду на інформейшн, кажу - де S-bahn? нема с-бану, кажуть мені. Ідіть на сіті-експрес. Вот там він.

Але він не їде туди, куди мені треба, і ходить раз на пів години?. Ні, S-bahn тут нема.

Я розумію, що сіті-експрес треба просувати як послугу, але не аж так - і він же не їде туди, куди мені треба. Хочеться в таксі, але тепер це уже азарт.

По телефону мене навігують - іди ліворуч, там вниз вхід в метро. Іду. Дійсно, вхід до платформ S-bahn. Я знаю назву станції, куди мені треба. Це в сумі все, що я знаю. Карти немає.

Зовсім немає карти.

Такої, знаєте, як всюди в світі, навіть в Україні, де лінії метро і видно напрямки і станції і пересадки? Немає. З платформи на однакових поїздах можна поїхати як додому, так і в Братиславу, Будапешт чи ще 10-15 міст центральної Європи.

По телефону мене навігують - S7, але не встигають знавігувати з напрямом. На табло іноді проскакують назви станцій, через які S7 їздить. S7 приїздить одночасно з обох боків платформи. Поки я вглядаюся в блимання станцій - і від'їздить теж. Аж до наступний поїздів я з'ясовую, куди їхати, заодно дізнаюся, що з одного боку була кінцева, правда не всі вийшли, але мало там хто це був.

Коли поїзд приїздить, я довго стою і дивлюся на відкриті двері, за мною ввічливо, але непорушно стоять австрійці: ніхто мене не штовхає і не сварить, але і не допомагає. Після двох місяців подорожей моя валіза важить 25 кг і я просто фізично не можу її підняти, а в поїзд треба зайти по чотирьох високих сходинках, і дірка між платформою і поїздом теж ширша за валізу, тобто перетягти валізу в вагон не можна.

В якісь останні секунди знаходиться турок, він хапає валізу і закидає її в вагон через три сходинки. Якби я не поспішила - він би і мене закинув. Я поспішила, щоби пропустити мовчазних австрійців, і забила об високу сходинку ногу.

Як їдуть ті, хто в інвалідних візках чи з дитячими возиками? Ну, іноді є поїзд, в який можна заїхати, він спеціально позначений на табло. Як зачасто? Іноді.

Еелектронної стрічки з назвами станцій в вагоні нема. Перші дві станції оголошує гучномовець, потім він вимикається. Я не знаю, як виглядає моя станція. Коли бачу в вікні її назву - швидко розганяю на коліщатках валізу і відпускаю її, вона перелітає чотири високі сходинки і випадає на платформу. Я граційно виходжу слідом, турок в вагоні зітхає з полегшенням - я нічого не забила.

На платформі мене після історій з пошуками S-bahn, якого нема, зустрічають - від гріха подалі. Метро надземне. Високо. На платформі є ліфт. Він дуже новий, великий, красивий і не працює. 4 сходових переходи. 25 кг. Не працює.

Якщо ви на інвалідному візку - їдьте краще, звідки приїхали, - думаю я. На платформі ніяких турків, не зустріли би мене - сиділа би тут на валізі до ранку.

В нас, звісно, все ужасно. В нас нема і не буде безбар'єрного середовища, найближчим часом. Але іноді, якщо нам здається що воно десь інде є, то теж не факт. Один цей s-bahn з аеропорту, неуникний, безвихідний - перекрив мені весь ефект від механізованих підйомників на входах в музеї чомусь.

5 євро це 124 грн, якщо накинути ще тридцятку - вийде якраз сума, за яку я їду на таксі з Борисполя, не торкаючись валізи і не думаючи взагалі ні про що, крім, може, того що таксі не таке. Мені навіть майже завжди попадаються машини з ременями безпеки.

По-моєму, я скучила за домом, от що.