Колись, за старих президентів, "інсайдерську" інформацію про звивисті таємниці владних коридорів поширювали анонімні "джерела в кабміні" або "джерела в АП", або Юлія Мостова через своє джерело в полковнику. А тепер влада збирає "лідерів громадської думки" і блоґерів, які поєднують у собі функцію отих "джерел" і водночас ніби виконують роль vox populi, що навіть може кинути владі якесь зухвале слівце чи потім облаяти або похвалити у ФБ.

Це помітний поступ і прорив нашої подекуди ще досить таки сильно мутної візантійської демократії. Бо ці джерела б'ють так, що кожен читач може вибрати ту інтерпретацію "інсайду", яка йому до вподоби. І те, що наші блоґери-піфії часто отримують або секонд-генд, тобто інформацію про речі вже давно загальновідомі, або речі, на яких вони розуміються поверхово, або речі, покликані не так пояснити, як ще більше заплутати реципієнта, а разом із ним і його читачів, турбує небагатьох. Головне - процес.

Але я не розумію, яким чином ці люди можуть впливати на цю владу. Таких механізмів просто не існує. А якщо й існують, то відбуваються вони в так само мутний візантійський спосіб. Блоґер може втертися в довіру, налагодити зв'язки, довірливо і самовіддано зазирнути в очі тощо. Іншими словами - стати своїм. Стати частиною влади.

Ну, але зміни залежать лише від нас самих. Я знаю лише те, що щасливий мати право відмовитися від цих сумнівних ігор у "джерела" і власну значущість. Знаю поріг своєї компетенції і не стану надувати щоки, коли йде розмова про податкову реформу або реформу транспорту, на яких я зовсім не розуміюсь. Я міг би поговорити компетентно тільки з міністром культури. Але мені нема про що розмовляти з людиною, яка викликає в мене єдине людське, надто людське бажання - потягати його за друге підборіддя і погнати копняками. Ну, але оскільки ми люди, типу, культурні, то такого робити не будемо. Таке.