28 листопада, у День пам'яті жертв голодоморів, Президент Петро Порошенко наголосив у трансльованому телебаченням виступі: «Голодомор - це не що інше, як прояв багатовікової «гібридної війни», яку Росія веде проти України». Що ж, хоча автор цих рядків дивиться на проблему дещо інакше, вважаючи «гібридну війну» винаходом більшовиків і продовженням та складовою колоніальної політики Російської імперії щодо українців, за всіх обставин така війна є фактом, і на неї - в усіх її проявах - не можна не зважати. Особливо політикам, журналістам і публічним інтелектуалам.

Одним із головних вимірів цієї війни завжди було намагання позбавити українців їхньої тожсамості чи бодай розмити її. Соціокультурну, мовно-лінгвістичну, ментальну, політичну - всі вони йшли і йдуть у сув'язі. Одним із головних інструментів цього впродовж останнього століття були мас-медіа, серед яких перше місце тривалий час тримає телебачення - завдяки своїй динамічності та можливості апеляції до масової аудиторії.

І от якраз за день до президентського виступу автор цих рядків остаточно переконався, що до «гібридної війни» - і не на українському боці - де-факто підключилися двоє знакових депутатів від... «Блоку Петра Порошенка».

Ідеться про депутатів-журналістів Сергія Лещенка і Мустафу Найєма, які на ток-шоу Савіка Шустера вперто й демонстративно спілкувалися зі студією та глядачами російською мовою.

Жодних законодавчих обмежень на використання нардепами російської мови наразі завдяки «закону Ківалова -Колесніченка» немає (пишу «закон» у лапках, бо вся Україна добре бачила, як беззаконно його «ухвалювали»). Від них навіть не вимагається знання літературної української мови (чи не це є однією з причин подачі безграмотних законопроектів?). Отож формальних претензій до цих депутатів-журналістів, які добре володіють українською, але воліють публічно спілкуватися російською, бути не може. Проте з самого початку «гібридна війна» мала однією зі своїх підвалин вміле використання демократичних свобод в Україні для руйнації та нищення України. Досить згадати, як наприкінці 1917-го більшовики використали безмежну свободу слова і друку в УНР для того, щоб розкласти українське військо...

Тому хоч-не-хоч, а постає запитання: з якого дива ці два нардепи-журналісти публічно демонструють свою належність до «русского мира»; чому вони переконують російського телеглядача, що Україна - це теж Росія, лише дещо інша? Згадаймо, як визначають «русский мир» у Москві, кого там записують у «соотечественники» - і погодьмося, що використання публічними особами тієї чи іншої мови не є в реальній ситуації чимось незначущим.

Звісно, якщо хтось із політиків, журналістів чи публічних інтелектуалів спілкується українською (навіть доброю українською), це само по собі ще нічого не значить. Ба більше: коли я вчився в Київському університеті імені Шевченка на філософському факультеті, батько мого товариша - професор Ігор Бичко - попереджав нас: якщо хтось із викладачів розмовлятиме з вами в стінах альма матер українською, та ще й буде у вишиванці, тікайте якомога далі, бо очевидно, на кого цей персонаж працює. Сьогодні, звісно, ситуація змінилася - але добірна українська не гарантує від підлості чи продажності її носія. Але, з другого боку, коли хтось із публічних осіб, які добре володіють українською, воліє на телебаченні та радіо виступати російською мовою, то це означає дуже багато й дає цілий спектр можливих інтерпретацій. Бо ж ідеться про знакову річ, особливо важливу під час «гібридної війни».

Найменшим злом тут можна вважати банальну дурість політика чи бажання його похизуватися своїм знанням російської перед якоюсь заїжджою московською... скажімо так, кореспонденткою. Найбільшим злом у цьому контексті є політична маніфестація та орієнтація на збереження України у складі «русского мира». Втім, є ще, так би мовити, проміжний варіант, коли мається на увазі консервація України в такому собі безнаціональному стані, у мовно та культурно розколотій ситуації, за якої олігархам якнайлегше продовжувати безкарно грабувати ресурси держави та її громадян.

У цьому плані мені пригадалися чутки, озвучені зокрема й на телебаченні («Свобода слова»), що замовником сенсаційних викриттів тандему Найєм - Лещенко є російський бізнесмен Григоришин, який активно діє в Україні. Симпатики тандему категорично заперечують це - але демонстративні виступи російською по телебаченню (щоб краще розумів замовник?) наводять на негарні думки...

І взагалі, не варто забувати: саме російська культура, за всієї своєї величі, породила першу переможну тоталітарну ідеологію. Ця ідеологія і практика - більшовизм - виявилися витвором обожнюваної багатьма інтелектуалами імперської «культури Срібного віку», тобто початку ХХ століття. І найгірше, що очищення російської культури так і не відбулося, ба більше - імперсько-тоталітарний мейнстрім її за останні десятиліття набув нової сили. За всіх недоліків Європи, тоталітарні інтенції там перебувають на маргінесі; й ліві, й праві не випадково звідти взорують на Росію, черпаючи натхнення в діях Кремля зі ствердження «русского мира»...