Мітинг проти української мови у Криму. 2006 рік.

Випадково вискочив у стрічці пост однієї кримської блоґґерки, яка пафосно заявила, що да, пішу па-русскі, щоб усі путіноїди розуміли, що вона пише, і що вона "дочьафіцера" проти окупації Криму і проти Путіна в частності.

Насправді, така опозиційна (на перший погляд) позиція свідчить: у людини так і не порвалася пуповина, що з'єднує її з Матушкойрассєєй. Бо для неї головне -- щоб її зрозуміли в сусідній державі. Російська аудиторія для неї важливіша за українську. Вона вірить, що "путіноїдам" можна щось довести словами. Їхнє незнання української вона поважає більше, ніж право українців не знати мову їхніх поневолювачів. Їй байдуже, що думають у Польщі, США, ВБ, Франції, Німеччині та інших країнах, від яких залежить підтримка України і стримування агресора. Головне -- достукатися до умів і сердець запоребриків.

Людина або не розуміє психології тих, до кого вона звертається, або не здатна сприймати їх як ворогів, бо насправді належить з ними до одного, радєльоннавапалітікамі народу. Бо таких, як вона, просто запишуть у "власовци", "национал-прєдатєлі" і спишуть з рахунків, ще більше утвердившись у правильності жорсткого курсу вождя. Дама лупить горохом об Кремлівську стіну і тішиться з власної сміливості та принциповості