Наше літературне середовище ламає списи навколо безглуздої харківської "дискусії" з "еленерівською" поеткою. Але сказати щось конструктивне про це важко. Ситуації діалогу нема. Створювати діалог без умов і жодного сенсу – це давня хвороба німецьких фондів, які беруть свої прекраснодушні схеми і намагаються їх автоматично перенести на чужий ґрунт.

Ну, поставлять німці собі галочку, а піддослідні кролики – все одно ми. У нас від цього і репутаційні втрати, і враження, що нами зманіпулювали, і відчуття, що нас культурно "отымели". А в тих, інших, що? "Упали деньги на карман"? Що у принципі в них може змінитися від цього діалогу? Чого такого про нас вони ще у своїй уяві не склали? Чого ще нам не доказали і не довели?

У німців є один дуже сильний аргумент: будь-який діалог, навіть кепський, кращий за війну, і кому, мовляв, як не письменникам, починати цей діалог. Але цей аргумент нехтує реальністю. Діалог заради самого факту діалогу? Але що ми маємо на виході? Розбурхане ще одним срачем літературне середовище і гівняний осад на душі. Я не бачу більше жодних інших результатів. Ще кілька таких діалогів – і в нас півлітератури одне з одним не розмовлятиме. Хай ідуть лісом.