Не скажу, що Червонозоряний проспект – моє улюблене місце в Києві, але при проспекті, в приватному секторі, в двох будинках відбувалися бурхливі мої студентські вечірки. В одному будинку жив друг мого однокурсника, який вчився в інституті інженерів цивільної авіації і потім працював диспетчером у Борисполі. У нього було прызвисько Шот, бо він був невисокого зросту. І дуже був подібний до співака (старожили помнять), який співав "На недельку, до второго...", забула його прізвище. Там я вперше напилася. Сильно. Але пам'ятаю, що ми стояли з моєю подружкою Любанею, підпирали одна одну, я – височенька, а вона – маленька, і страшно смілися. У нас в руках була пляшка і маленький шматочок хліба, й коли хтось з наших проходив повз, здивовано зупинився і спитав, що ми тут робимо. А ми сказали – ти що, не бачиш, хліб запиваємо. І нам це здалося страшно смішним, що ми ледь не попадали від сміху.

У будинку поруч жив сусід Шота і його називали Мака, похідне від прізвища. Його тато був якимось великим начальником, а Мака – типовим представником "золотої молоды". Але, як на той час, екстравагантним. Бо говорив суто українською мовою, й у сім'ї там говорили українською. Між іншим, тоді серед чиновників та номенклатури було багато україномовних. І вони ходили в драматичні театри та оперу регулярно.

Мака якийсь час навіть вчився у нас і я добре пам'ятаю, як нас, киян-студентів погнали на демонстрацію 7 листопада, бо некияни поїхали додому. І на нас одягли такі широкі стрычки через груди, на яких було написано "Отличник учебы". Слід сказати, що саме серед киян був найбільший відсоток нехлюїв і вже точно не відмінників. Але ж це була брежнєвщина. Але навіть серед нас Мака виділявся, бо ця стрічка красувалася на яскраво-рудій лисячій шубі. Доповнювали Макин гардероб лисяча шапка, джинси, заправлені у високі шнуровані черевики, і його руса густа борода. У нього був дуже голосний сміх, такий саме – бу-га-га, і сірі кегебісти, які нас шикували у колони, дуже нервово на нього реагували. А ще Мака поспилював усі ніжки меблів у своїй кімнаті і заходив до себе лише через вікно. І забороняв дідові своєму заходити до себе у кімнату. Зайве казати, який жах наводив Мака на діда своїм виглядом і манерами. Вони сварилися, і Мака казав весь час, що стрельне в діда, якщо той буде кричати на нього в його кімнаті. Й одного разу дід знову вломився до Маки і щось почав кричати, і Мака стрельнув дідові під ноги. Точно не пам'ятаю, але здається, навіть поранив ногу дідову. Ясно, був страшний скандал.
Вже потім, у доросліші роки, я зовсім згубила слід цих двох будинків і їхніх мешканців, а проспект лише проїжджала.

Його сьогодні, 17 грудня, перейменували у Проспект Лобановського і, як на мене, це одне з найприродніших перейменувань. Тим більше, що Валерій Васильович сильно поміг нам у ту зиму. Був поряд весь час, трохи закіптюжений, задимлений, але тоді там усі такі були.