Протягом багатьох тижнів довелося спостерігати дебати навколо Закону «Про наукову і науково-технічну діяльність», а також питань бюджетного фінансування науки. Власне, враження неоднозначні. Це так, якщо б уявити собі, що люди приходять до господаря, а він і говорить: «Що вам дати? Вудочку чи рибку?». Вони голосно: «Рибку! Рибку!». Видно, що те саме вони повторюють за звичкою вже багато років. Тільки «рибки» останнім часом стало дуже мало. Напевно, її ще трохи вистачить, але вже ясно, що не надовго. Тільки їм так і не спадає на думку просити не рибку, а вудочку.

Бюджетне фінансування Національної Академії наук та галузевих академій скорочується щороку. В наступному році його буде менше ще відсотків на вісімнадцять-двадцять. Іноді в цьому бачать основну причину занепаду української науки. Проблема начебто тільки в тому, що грошей недостатньо. Як тільки їх стане більше, все знову запрацює. Бо раніше ж працювало. Прохачі не переймаються думкою, звідки мають взятися гроші у тих, у кого вони просять. Звідки гроші в бюджеті? Якщо їх немає, то чому? І що вони особисто, їхня корпорація можуть зробити, щоб цих грошей таки стало більше?

Втім, я не звинувачую нікого. Треба розуміти, що наука і освіта в нас весь цей час існували і існують в таких умовах регулювання, що залишаються великою мірою ізольованими від решти суспільства. Це робить їх ніби нечутливими до потреб ринку і мало спроможними оцінити ринкову вартість наукового продукту, який вони виробляють. Недержавні інвестиції в науку, взаємодія науки і бізнесу в наших умовах майже неможливі через ту ж таки специфіку регулювання. Не науковий продукт, а статус науковця став основною вартістю, яку науковцям все ще вдається «продати». Ще нещодавно престиж належності до наукової корпорації можна було конвертувати в зарплатню шляхом долучення до цієї корпорації посадовців, які розподіляють бюджетні гроші. Сьогодні під тиском лобістів поважного віку з науковими ступенями все ще вдається відстояти бодай якісь статті державного бюджету. У той час як справжні наукові знання конвертувати в серйозні гроші поки що не вдається.

Держава у нас є основним спонсором науковців. Тому вони й апелюють до неї. Втім у держави також немає механізмів зробити науку потрібною суспільству, немає навіть реального уявлення про те, що, власне, потрібно тому самому суспільству. Зрештою, це призводить до стагнації науки.

Звичайно, багато науковців вже давно відчувають, що щось іде не так. Розуміють, що наука потребує реформ, обговорюють, виступають з ініціативами, критикою, пропозиціями. Тільки чомусь так виходить, що їхня критика часто виглядає як скарги, звинувачення якихось людей в тому, що вони начебто «не є справжніми науковцями», «проїдають бюджетні гроші», «узурпують владу в Академії наук» і взагалі заважають всім прогресивним людям рухатися до світлого європейського майбутнього. Звичайно, ініціатори реформ дійсно вболівають за стан науки. Але єдине, чого їм на сьогодні вдалося досягти, це того, що громадська думка вже майже переконана, що в нас «немає ніякої науки» і всі наші науковці - це просто корупціонери з фальшивими дипломами, які нічого мудрого ще не написали, і яких за кордоном ніхто не визнає.

Справа в тім, що реформа - це не зміна людей на посадах і не збільшення кількості фінансів для системи, яка втратила свою ефективність. Адже проїсти можна стільки грошей, скільки дадуть. Реформа - це зміна системи таким чином, щоб для її успішної роботи стали необхідними інші навички. Тільки за таких умов старі кадри покинуть цю систему, а прийдуть нові люди і наповнять її новим змістом. Звичайно, і старі при цьому зможуть залишитися, якщо знайдуть в собі сили здобути нових навичок і стати продуктивними в нових умовах. Власне, така реформа не буде дискримінацією окремих людей, їхня доля не буде залежати від волюнтаризму можновладців, а лише від продуктивності і власного вибору.

Вже багато років я живу в переконанні, що наука, як і освіта, це найважливіші сфери людського життя. Науку можна розглядати як відкриття і опанування світу. В цьому сенсі вона доступна кожному і стосується кожного. Серед тих людей, які роблять науку своєю професією, на мій погляд, є сенс виділяти три категорії:

Популяризатори науки - це вчені, які найбільше продуктивні у тому, щоб ділитися своїми і чужими відкриттями з навколишнім світом. Це хороші лектори, публіцисти, плідні автори, що пишуть цікаві статті і книжки. Вони зазвичай є прекрасними експертами і добре перекладають наукову інформацію мовою «простих» людей. Вони роблять наукові знання доступними загалу, завдяки їм світ стає розумнішим.

Менеджери або організатори науки - зазвичай це лідери, які об'єднують навколо себе наукові колективи, рухають серйозні наукові проекти, отримують гранти, комерціалізують і впроваджують інновації. Вони ж можуть очолювати кафедри чи наукові інститути, чи навіть цілі академії. Менеджерами стають і одинокі шукачі грантів, які самостійно вибудовують стосунки зі спонсорами і самотужки проводять наукові дослідження.

Фанатики науки - це найромантичніша частина науковців. Вони живуть своїми відкриттями, думають лише про них. Їм часто байдуже, чи розуміють їх навколишні люди. Вони готові роками перебувати серед своїх книг, у бібліотеках, лабораторіях. Для них світ сповнений дивовижних привабливих таємниць, які їм хочеться відкривати і для цього їм не вистачає життя. Такі люди і є двигунами науки.

Насправді всі, хто належить хоча б до однієї з цих трьох категорій, є науковцями. Їхня діяльність потребує знання наукової методології, вміння її застосовувати. Іноді одна людина може поєднувати в собі одночасно дві або навіть всі три перелічені ідентичності. Але здебільшого науковець змушений обирати щось одне, в чому йому легше реалізуватися.

Не складно помітити, що серед цих трьох типів менеджери мають найкращий доступ до ресурсів, які в суспільстві можуть бути виділені на науку. З огляду на це, менеджером бути достатньо зручно і вигідно. Ну, для тих, хто має талант ним бути. Зручним може бути також статус популяризатора. Поширення знань робить науковця відомим, дає імідж, репутацію. До того ж популяризація знань не потребує великих капіталовкладень. Тому нею займаються багато людей. Багато наших вчених є саме популяризаторами. Вони реферують зарубіжні наукові праці, іноді навіть видаючи їх за свої. Плагіат, як і компіляція - це по суті також різновид популяризації, хоча він і має певні моральні застереження.

Фанатики науки є, так би мовити, найдорожчим елементом в цій системі. Але не тому, що вони отримують багато грошей. Як правило, для науковця-фанатика гроші взагалі мало важать. Але для нього надзвичайно важливі ресурси, які зроблять процес отримання і прирощення знань простим і зручним. Для нього важлива інфраструктура - прилади, лабораторії, бібліотеки, а також спілкування з колегами, які хоч щось розуміють в тому, чим він займається. Заробітна плата має значення для фанатика саме настільки, наскільки дозволяє йому не відволікатися від улюбленої науки в пошуках додаткових заробітків. Більшість грошей, які отримує такий науковець, він зазвичай одразу ж вкладає в книги, в поїздки на конференції, в обладнання, яке іноді може купувати за власні кошти для публічних лабораторій, не рахуючись з тим, повернуть йому ці гроші колись чи ні.

Звичайно, бути фанатиком науки дуже благородно і почесно. До того ж, без фанатиків прирощення наукових знань неможливе. Проте жодна людина не зможе довго залишатися у стані фанатика науки, якщо доступ до ресурсів, які дозволяють їй здобувати і прирощувати нові знання, суттєво обмежений. Ефективність науки залежить великою мірою від того, наскільки довго науковцю вдається (з різних причин, як внутрішніх, так і зовнішніх) залишатися в ролі фанатика. Рівень наукового розвитку в країні безпосередньо залежить від того, скільком людям вдається забезпечити можливість якомога довше залишатися в стані фанатиків науки.

Доцільно також звернути увагу на тих, кого ми можемо назвати споживачами наукових знань або зацікавленими сторонами, стейкхолдерами науки. Таких груп стейкхолдерів можна виділити три:

Спонсори. Спонсорами можуть бути різні організації, інституції і навіть окремі люди. Спонсором часто є держава, фонди, грантодавці, бізнес. Всі ці, умовно кажучи, «агенти фінансування» мають свої інтереси в галузі науки. Ніхто з них ніколи не фінансував науку лише з альтруїстичних міркувань. Навіть якщо спонсорство є різновидом доброчинності, до нього зазвичай завжди додаються почуття престижу, самооцінки, прагнення покровительства чи якісь інші приватні інтереси. Держава, як і великі фонди, спонсоруючи науку, переслідують політичні цілі. Вона зацікавлена у резонансних наукових проектах, наприклад, винаходах, які дозволять досягти економічного зростання. Гуманітарні наукові проекти цікавлять спонсорів з точки зору пропаганди якихось цінностей (звісно, якщо у них є конкретне уявлення, які саме цінності їм хочеться пропагувати).

Громадськість. Пересічні люди також є споживачами науки. Наука цікавить їх з просвітницько-розважальної точки зору. Так само як поезія, література, мистецтво. Звичайні люди (не науковці) поважають науку тоді, коли наукові знання, донесені до них в популярній, доступній формі, дають їм відчуття захищеності, осмисленості їхнього життя, запевняють їх, що світ є впорядкованим, і що все, що відбувається навколо, є раціональним і продуманим. Якщо наука не може відповісти на ці запити, люди можуть звернутися також до релігії. Релігія часто заміняє науку саме у цій здатності пояснювати і заспокоювати.

Наукова спільнота. Науковці, колеги - це також одна з потужних груп споживачів наукового знання. Цінність науковця та його здобутків для колег вимірюється тим, наскільки його дослідження допомагають іншим членам корпорації робити їхні власні відкриття. Менеджери науки цінують науковців в залежності від того, якою мірою ті допомагають їхньому кар'єрному просуванню. Популяризатори люблять тих, чиї знання можуть зробити сенсацію.

Загалом, треба розуміти, що ніде в світі немає нікого зовсім безкорисливого. Кожен, хто так чи інакше стикається з наукою і науковцями, хоче від них щось своє, шукає відповіді на свої власні питання. Але знання, розуміння цих запитів надзвичайно важливі для вченого, якщо він хоче мати стабільне місце в суспільстві і мати ресурси для існування, для своєї науки, і взагалі відчувати себе потрібним не лише самому собі. Інтереси стейкхолдерів науки слід враховувати під час вибору тем для досліджень, формування стратегії розвитку науки в країні як на загальнонаціональному рівні, так і на рівні окремих наукових інституцій і навіть окремих науковців.

Загалом комунікація науковця з реальними чи потенційними споживачами дуже важлива. Її треба всіляко підтримувати, полегшувати і стимулювати.

До того ж, якщо наукова корпорація хоче мати ресурси для існування, вона повинна також хоч трохи турбуватися про те, щоб у спонсорів ці ресурси були: щоб бюджет отримував достатньо грошей, а приватні меценати були достатньо заможними і мали час та натхнення цікавитися наукою. Ефективність науки, у тому числі її затребуваність на ринку технологій та інновацій, це прямий інтерес наукової спільноти. В наших же умовах наукова корпорація все ще залишається самодостатньою і залежною лише від посадовців. За всі ці роки вона так і не посприяла таким змінам в суспільстві, які б забезпечили пріоритет знань перед особистими зв'язками.

Важливим є те, що можна назвати справедливим обміном. Ефективний науковець є в певному сенсі підприємцем, який виробляє свій власний продукт - наукове знання. Від того, наскільки цей продукт буде затребуваний споживачами, наскільки легким і чесним буде обмін між виробником і споживачем, а також від умов праці виробника безпосередньо залежить ефективність науки. Реформуючи життя наукової корпорації, необхідно зробити так, щоб той, хто виробляє якісний науковий продукт, мав можливість легко конвертувати його у гроші чи інші необхідні йому ресурси, і пріоритетне право розпоряджатися цими ресурсами, у тому числі реінвестувати у виробництво нового інтелектуального продукту. Щоб на практиці це не ускладнювалося виснажливими походами по кабінетах чиновників і нескінченою звітністю. Тоді тільки буде шанс відійти від імітативної науки і прийти до науки продуктивної, незалежно від того, буде вона фундаментальною чи прикладною, природничою чи гуманітарною.

Реформувати систему науки треба таким чином, щоб навички продукування наукових знань стали важливішими за навички продажу наукового титулу. Щоб здатність прирощувати нові знання приносила науковій корпорації більше ресурсів, ніж здатність домовлятися з чиновниками. Диверсифікація джерел фінансування, полегшення доступу до них, зручні правила розпорядження фінансами і використання їх на наукові потреби - це ключові завдання реформи. Умови отримання грошей важливіші за самі гроші. «Вудочка» важливіша за «рибку» в цьому випадку. Як і, зрештою, у всіх інших випадках життя.

Наша політична еліта на жаль поки що не спромоглася визначити місце науки в загальній стратегії розвитку держави. Звичайно, науковцям було б доречно самим запропонувати це місце, але вони також все ще не спроможні це зробити. Все зводиться до декларацій про «європейський простір» і про публікації в англомовних наукових журналах. А проте, інтеграція в європейський простір не може бути метою реформування науки в Україні. Мета - зробити так, щоб кожна людина, яка любить науку і має покликання до неї, могла б займатися науковою діяльністю, продуктивно реалізувати свої творчі ідеї і мотивації. Суспільство має зробити життя науковців зручним максимально, щоб вони могли максимально ефективно робити зручним життя цього суспільства.

Якщо ми не будемо приносити в жертву конкретних людей абстрактній «євроінтеграції», а будемо думати про зручність і ефективність роботи науковця, то майбутнє нашої науки і нашої країни стане набагато оптимістичнішим.