В одній з дискусій мені довелося зіткнутися зі співставленням відродження культу Сталіна в РФ і "культу" Бандери і Шухевича в Україні

Подаю свій коментар:

"Існують серйозні відмінності. З політичних діячів кривавого ХХ століття лише Гітлер може потягатися з вусатим катом. У перелічених історичних персонажів руки в крові.

Але партизанський рух під час Другої Світової, яким би жорстоким він не був, ні в яке порівняння не йде з відточеною і налагодженою машиною смерті й насильства, керованою з самої вершини диктаторського режиму. Нагадаю хоча б справу "антифашистського комітету" і "справу лікарів", жорстоку антисемітську пропаганду кінця сорокових і початку п'ятдесятих.

Я не переконаний, що плани тотальної депортації євреїв у єврейську (!) автономну область, про які багато (включно з Солженіциним) писали і пишуть, були реальністю, хоча це цілком у дусі товариша Сталіна, який мислив швидше категоріями етносів, ніж класів. Чеченці, німці, кримські татари, одеські греки та інші могли б поділитися враженнями...

Але державний антисемітизм утвердився саме при Сталіні і зберігся до горбачовської епохи. Моя сім'я зазнала важких жертв під час Голокосту і в епоху сталінського терору післявоєнного періоду".

До цього коментаря додам, що крайні радикали в Україні, зрозуміло, присутні. Минулі вибори показали, наскільки малий їхній вплив і яка реальна підтримка населенням України цих груп.

Не можна вічно зберігати ненависть і мстиві емоції без ризику зруйнувати самого себе. Якими б жорстокими не були події львівського погрому, а пізніше - волинського валу, вони не можуть стати причиною вічної ворожості українського, польського і єврейського народів. З цього приводу багато чого було сказано.

Ні, нічого не забуто. Ми всі пам'ятаємо і шануємо пам'ять своїх загиблих. Але чим далі - тим виразніше вписуються ці трагедії в загальний контекст тієї жахливої доби і жахливі традиції вікової ворожості різних етнічних груп в Європі.

Ці речі ми обговорювали у змішаному російсько-українсько-єврейському дисидентському колі ще в середині сімдесятих.

Нехай слугуватимуть нам прикладом нинішні відносини одвічних ворогів - Німеччини та Франції, у повоєнні роки - фактично - засновників Європейського співтовариства, до якого Україна прагне коли-небудь увійти.