Тема не святкова, але накипіло.

На передку немолодий боєць ішов по дорозі, кашлянув і раптом закричав від страшного болю у спині - велика міжхребетна грижа (на той момент свого діагнозу він ще не знав) передавила нерв. Він стоїть і скрикує при кожній спробі поворушитися.

Поруч опинилася тільки я - чахлі 50 кілограмів. Неймовірними зусиллями дотягнула його до узбіччя, допомогла опуститися на коліна, він вперся руками у землю - а далі все, без серйозного знеболення його навіть не поворушити. Кличу по рації допомогу - мене не чують. (Про наші перманентні проблеми зі зв'язком можна було б написати великий драматичний твір). А далі - сцена: їдуть дві ОБСЄшні машини. І просто біля них - картина Рєпіна: людина в неоковирній позі кричить від болю, я, підпираючи плечем, розстібую на ньому РПСку, поруч валяється зброя і медикаменти.

Машини пригальмували. З обох висунулися ситі харі з виразом легкої цікавості на обличчі. Подивилися і поїхали далі. Була велика спокуса прострелити колеса.

Звичайно, я розумію, що вони "не мають права втручатися" (тільки передавати "сепарам" наші координати) і все таке. Пам'ятаю розповідь, здається, Аркадія Бабченка, як пострадянські фронтові журналісти ледь не начистили табло своєму західному колезі - він при них переживав, що, порушивши принцип журналістської етики - невтручання в події - врятував з-під вогню дітей. Для людей нашої ментальності такі переживання були дикістю.

У 2013 році я верталася літаком з Брюселю у Київ. Була спека, я дуже хотіла пити, але, щоб не ритися на ходу у сумках, вирішила попити вже в літаку. Я тоді не знала, що в літак заборонено проносити напої (крім куплених у "Дьюті-фрі"). На контролі з моїх речей вилучили пластикову пляшечку з водою, пояснили, що це заборонений предмет. Черги на контролі не було, час ще залишався, і я сказала англійською, що дуже хочу пити, чи не можна мені зараз попити з моєї пляшки, а вже потім викинути її? Молодий смаглявий хлопець з незворушним виразом обличчя пояснив мені, що вилучені речі вже не передаються у руки пасажирам, і викинув мою воду у коробку для сміття.

Так, це Європа. Це закони і правила - однакові для всіх. Але жодна людина на пострадянському просторі так би не вчинила.

Десь із місяць тому я ночувала в Дніпропетровську у одних прекрасних людей і мала ранком їхати потягом у "зону". Буквально до останньої хвилини я не знала, чи поїздка відбудеться - це певною мірою залежало від Дмитра Яроша, і я вважала нечемним телефонувати йому раніше 8-ї ранку. Коли з'ясувалося, що я їду, до потяга лишалося всього нічого. Господарі купили мені через Інтернет квиток. Через недосвідченість і брак часу ми наплутали - думали, що роздруковуємо готовий квиток на "Інтерсіті", а потяг був звичайний, і те, що ми роздрукували, було не квитком, а папірцем, який підлягає обміну у касі на справжній квиток. А ми цього не второпали. Прибігаємо на перон за дві хвилини до відправлення, показуємо провіднику папірець, усе з'ясовується - і часу, щоб збігати у касу, вже немає.

Так, це була моя і суто моя провина. Як би вчинив у такій ситуації європейський провідник? Він ввічливо сказав би: "Мені дуже шкода, але я нічим не можу вам допомогти". Український провідник (чудовий мужик з Донецька, до речі, ми розговорилися потім) вчинив інакше. Ми запропонували йому гроші, щоб він пустив мене у вагон, він грошей не взяв і дозволив мені їхати просто так. Спочатку він сказав, щоб на найближчій великій зупинці я вийшла і обміняла у касі папірець на квиток. Коли була ця зупинка, я спитала, чи довго стоятиме потяг. У мене був величезний рюкзак під 30 кг вагою, і в ньому лежала моя зброя (легальна) - і з собою у касу не потягнеш, і лишати стрьомно. Провідник подивився на мене, на рюкзак і сказав нікуди не йти.

І навіть не в тому річ, що той дядько співчував "АТОшникам". Був би він ватою - з імовірністю 80% я б просто заплатила йому гроші і поїхала б.

Як кожна нормальна людина, я проти корупції, я за закон (один для всіх) і так далі. Але в мене - у всіх нас - не "європейський", а пострадянський менталітет (Не кажу зараз "український", бо росіяни в даному контексті мислять так само, їхній менталітет сильно відрізняється від нашого, але не в цьому). Ми прилаштовані жити саме в нашому, а не в їхньому суспільстві. Де люди ідуть назустріч один одному, не будучи зобов'язані це робити і навіть ідучи заради незнайомих людей на невеликі порушення. Так, вони можуть цього і не робити - але тоді нормальні люди дивляться на них як на сук.

Такий менталітет сформувався тому, що закони десятиліттями приймалися не в інтересах людей, і люди привчилися їх обходити. Так, ми можемо - і повинні - поступово наприймати кращі закони, але все одно - будь-які закони і правила час від часу створюють проблеми не лише зловмисникам, а й нормальним людям. Заборона проносити у літак воду, напевно ж, захищає пасажирів від терористів. Якщо так - хай собі буде. Але НАША людина на контролі дозволила б мені напитися. І ПРАВИЛЬНО - саме так, а не "по-європейськи".

Мені подобається тут жити. Я ставлю інтелектуальне та емоційне вище за матеріальне, і порядність вище за закони.
Я хочу, щоб поліція і суди були чесними - але не хочу, щоб люди звикали через кожну дрібницю звертатися до поліції і суду.
Я не хочу в Європу. Я хочу, щоб Європа була тут. Наша Європа, а не їхня. Де буде добре нашим, а не їхнім людям. Якби ми тримали саме такий курс, років через 20-30 європейці б орієнтувалися на нас, а не ми на них.

Можливо, у новому році ми вже почнемо будувати свою Європу?