Коли зустрічаю чергову ванільщину на тему: "ненависть удел слабых", "по-христиански нужно прощать", "за поребриком тоже люди", я прокручую у голові альтернативний епізод і всі ці сантименти як рукою знімає.

Був у мене один герой матеріалу, звичайний вчитель з Гадяча, що попав під розстріли в Іловайську.

Він кілька діб лежав з відірваною ногою в лісосмузі під шматками свіжого людського м'яса і гарячої від вибухів землі. Поруч з ним лежала відірвана голова зовсім юного солдата. У неї були широко відкриті воскові очі і пшеничне волосся. Навколо лазило безліч мух і їх личинок, які гуділи і копошилися навколо, як у страшному апокаліпсному кіно.

Цей гадяцький вчитель збирав дощову воду в каску і виколупував паличкою земляних черв'яків. До війни він цікавився темою екстремального виживання і активно розповідав учням, як вижити в лісі, в горах, в пустелі. Він зажмурював очі і ковтав тих черв'яків, бо то був чистий протеїн, і так він протіг, поки його знайшли місцеві шукачі металів та військових трофеїв.

Потім він майже на два місяці попав у полон ДНР і сидів у підвалі донецького СБУ, поки дружина оббивала пороги чи не усіх чиновників та організацій.

Це одна із найстрашніших історій. Але таких насичених пам'ять тримає ще з пару десятків.

Всі вони трапилися через одну обставину: Росія цинічно вторглася на чужу територію, почала встановлювати свої правила і тотальний руський мір.

Чи можлива після такого дружба, братерство і обнімашки? Ні. Максимум, терпимі сусідські стосунки і то років через 20. Окремо для цього між нами має бути паркан, ряд капканів і рів з піраніями.