Мене завжди вражали історії про те, як людині відірвало, наприклад, палець, але вона взяла цей відірваний шматок себе і донесла до лікарів, щоб його пришили назад. Це ж уявити: біль, шок, страх, паніка. І все ж спрацьовує рефлекс: зробити все, щоби зберегти свою цілісність. Людині дуже потрібен цей палець, хоча вона має ще дев'ятнадцять і без пальця, в принципі, може жити. Бо палець – це її органічна частина. Він сам не приросте, і новий не виросте. Для його приєднання потрібні зусилля, бажання, воля, намір, робота професійних хірургів, і що більше минає часу, то менше шансів, що приживеться.

Чи поводилась так Україна – держава, суспільство, люди, я, ви – коли їй відрубали Крим? Чи поводиться зараз, коли Крим ніби поруч, але окремо від України вже два роки? Як Україна думає, говорить про Крим? Чи відчуває його як відтяту, але все ж свою органічну частину? Чи терпить вона фантомні болі на місці Криму? Чи згадав би хтось із нас про окупований Росією регіон у ці січневі дні, якби не "Кока-кола" із "Пепсі-колою"? Чи згадав би хтось про нього минулої осені, якби не повалені опори електромереж? Чи зробили ми все (щось?!) для того, щоби Крим не був лише предметом геополітичного тролінгу, а завжди стояв на порядку денному якщо не першим, то другим (після війни на Донбасі) пунктом?

Мені соромно, але мушу визнати: я є співавтором цієї мапи. Як і майже всі ми – окрім невеликої кількості завзятих людей, здебільшого кримчан, яких болить, і які борються за те, щоб і ми не забували.