Останнім часом часто чую з вуст росіян заклики до братання, до примирення. Бачу такі заклики в стрічці Фейсбуку. І від відповіді мене стримує хіба те, що в цій соцмережі я забанена. Може, й на краще. Бо хоч я людина інтелігентна - але я з Донбасу. І відповіла би їм виключно матом.

Ті думки і почуття, що збурюють в мені ці заклики, я спробувала висловити в вірші. Спробувала передати етичність моменту, коли братовбивця вже звично миє руки від крові, звично каже "пробач" - а душа того, кого звично вбивають, знову тягне свій хрест до неба. І свій, і братовбивці... Це була моя спроба висловити те, про що кричить мій життєєвий досвід: це - звичне братовбивство. Пробачимо - і вбивця знову не понесе покарання. Навіть висновків не зробить...

Так, Росія - різна. Так, я маю багатьох друзів з Росії. Днями кілька з них приїздили в гості - сюди, в Канів. Ми ходили разом на Тарасову гору, до могили Шевченка. І вони намагались передати мені заклик з того боку: росіяни просять пробачення у українців.

А як? Як ви можете просити пробачення, якщо ваші війська ще там, на Донбасі? Як я можу пробачити після того, як загинуло стільки моїх друзів, братів по Україні? Про яке пробачення йдеться, коли стільки людей загинуло, стільки жінок згвалтовано, скільки мешканок Донбасу вивезено чеченцями в рабство до Чечні?

Так, це робила не Росія. Це робили чеченці. Це робили серби, які вирізали населення, зачищали цілі селища під своїх і селилися там, де ще вчора жили українці. Але, якби не було Росії на моїй землі - не було би там і чеченців з сербами...

Ми сусіди. І від цього нікуди не дітися. Але не треба знову починати стару пісню: "ми ж брати"! Я недавно з подивом прочитала в інтернеті, що, виявляється, "ДНР" з Сербією - брати. Бо в них - "одна країна, одна мова, одна віра"! Може, досить вже послуговуватися нафталіновими лозунгами про братство? То Чечня вам брати, то Сирія, то Сербія... Чи не забагато "братиків"?

Як же набрид оцей синдром "старшого брата", оця совковість! А це ж звична позиція росіян: образили, нашкодили - поплескали по плечу, "старшебратіє" проявили, "молодшому брату" соплі, сльози і кров витерли хустинкою, дали копняка: іди! Ми ж тебе пожаліли!..

Вони досі не відповіли на питання - чому?. Вони досі не розповіли - за що? Вони досі не сказали головного. А коли просиш пробачення - треба бути послідовним. Просто вийти і сказати: так, це наші війська на Донбасі. Натомість що ми чуємо й досі? "Русских там нет".

Просите пробачення? То визнайте очевидне! "Так, це ми дали зброю вашим "ополченцям". Так, це ми організували в Україні кровопролиття. Так, це наші агітатори два роки розповідали про неіснуючих розіп`ятих немовлят і сльози корови. Так, це наша пропаганда зазомбувала населення Донбасу. Це наша зброя, наші гроші. Які працюють на війну. Це все зробили МИ!".

Натомість мені приходить багато повідомлень від росіян з фразами типу "ты обязана написать какой-то текст - и помирить нас с украинцами". "Ты должна"... Навіть зараз росіяни так і не навчилися спілкуватися на рівних. Вони досі переконані, що ми їм чимось "обязаны", щось "должны"...

Просите пробачення? А за що? Вас же "нема" на Донбасі. Ви "не вводили" війська. Ви "не підтримали" терористів, "не допомагаєте" їм, "не збивали" Боїнга. То за що пробачення просите? Нелогічно якось.

А у відповідь - тиша. Вони мовчать про свою участь у війні. Вони не говорять про свій злочин. Вони його обходять. Але кажуть "пробач". За що? Нема за що. Господь пробачить...

Росіяни знову нас намагаються обдурити, нав'язуючи ці старі байки, що ми брати, а не сусіди, що вони миролюбні і бажають нам лише добра... При цьому навіть не витирають свої пости в соцмережах - з "хохлами", "щоб ви здохли", "ми вас переріжемо, коли візьмемо Київ"... На фоні всього цього і спливає ось це "треба просити пробачення". А чи потрібні нам їхні вибачення?

Особисто мені - не потрібні. Вони не воскресять моїх загиблих друзів. Вони не повернуть мені моїх родичів, у яких мізки з`їхали від пропаганди і які мене зараз ненавидять. Їхнє "пробач" не повернее мене додому. І завтра я не прокинусь до війни. Розплющу очі - і знову пам`ятатиму весь цей біль... Їхнє "пробач" ні до чого не призведе. Воно нічого не змінить. Воно не знищить зброю, якою напхана Луганщина і Донеччина. Воно не зцілить скалічені, забиті ватою мізки. А люди ж там просто зійшли з розуму з цією пропагандою. Це "пробач" нічого не варте.

Доки вони не визнають правду - що це вони нас вбивали. І все. Цього буде достатньо.

Знаєте, навіщо це потрібно? Щоб вся Україна нарешті зрозуміла, ким є для нас Росія. На Черкащині, де я зараз живу, люди досі не бачать в Росії агресора, ворога.

Якось ми зібралися купити косарку для трави, почали прицінюватися. Але так і не купили. Бо все, що продається в Каневі - російського виробництва. Запитую у продавця: а українського виробництва нема? І людина мені українською відповідає: а нащо? Це ж російські косарки. Вони ж так гарно роблять. Це ж воєнторг!... Цікавлюся: а нічого, що ви продасте мені цю косарку - а той воєнторг завтра зробить танк, який поїде на Луганщину вбивати наших людей? Продавець у відповідь сміється: не слухайте пропаганду, бо то Обама з Порошенком та Путіном воюють за вугілля - а ми тут ні до чого... Люди тут досі не розуміють, що відбувається.

Тому від Росії мені потрібно тільки одне: щоб кожен росіянин у своєму Фейсбуці, в Однокласниках, на паркані - чи де вони там ще пишуть - написав: наші війська окупували Крим, Луганську і Донецьку області. Це наші військові. Наші гроші. Наша зброя. Це ми, росіяни, вбивали вас, українців - і продовжуємо це робити зараз. Тому що ми вас ненавиділи, ненавидимо і будемо ненавидіти.

От коли вони це визнають - тоді можна розглядати апеляцію на пробачення. Але мені їх "пробач" не потрібне. Воно не змінить мого життя. Війна, розв`язана росіянами, його вже змінила.