Хвиля неймовірної братньої любові росіян до українців, яка раптом стала неймовірно модною, пояснюється дуже просто: без "братскіх лобизаній" вся давня історія Росії летить шкереберть, а точніше - коту під хвіст. І спробуй далі жити без усвідомлення того, що "Владімір Краснає Солнишко" - не їхній! Це ж катастрофа.

Безліч романів уже написано про руських князів, як про російських. Якась Наталья Павліщева їх в'яже, як рукавички. Не встигнеш оглянутися, аж гульк є новинка: "Даниил Галицкий. Первый русский король".

І що цікаво, розмовляє цей "русский король", як який-небудь рязанський барін. Бо треба ж росіянам утовкмачити, що все населення Русі називалося "русскими" і розмовляло однією мовою.

Протягом усієї доби більшовицької русифікації, яка почалася в 1930-тих роках і тривала до кінця 1980-тих, українську мову насильно уніфіковували з російською, методично поборюючи будь-які спроби вирватися з російських мацаків. Русифікували геть усе: правопис, синтаксу, фразеологію (навіть зараз у мові наших журналістів переважають російські фразеологізми та приказки) і лексику. Тисячі слів були репресовані з не меншою жорстокістю, аніж українські мовознавці 1920-тих років - їх усіх знищили.

Коли Петро Перший вирішив, що Московія повинна стати Росією, він це вигадав не з бодуна. Під цим лежала солідна підвалина - Русь. Треба було будь-якою ціною привласнити її собі і таким чином засвідчити перед світом свою прадавність. А щоб міг комфортніше себе почувати термін "Московська Русь", у першій половині ХІХ сторіччя вигулькнула так звана "Київська Русь", хоча Русь завше була одна.

Давні українці, як відомо, називали себе русинами. Не "россами", не "русами" і не "русичами", а саме русинами. Але термін "русин" випадав з норм російської мови, це був виразний українізм, який треба було за будь-яку ціну знищити. І його нищили доволі успішно, впровадивши цілковито штучний термін "русич".

А тим часом "русич" зустрічається лише в одному-єдиному джерелі, щодо автентичності якого є чимало сумнівів: у "Слові о полку Ігоревім". Власне поява там слова "русич" і викликала сильну підозру щодо містифікації цього твору у відомого фран­цузького вченого Анрі Мазона і російського вченого Александра Зіміна (1920- 1980). Між іншим праця А. Зіміна про "Слово" була опублікована щойно у 2006 році далеко по смерті автора.

Прихильники автентичності "Слова" тоді почали шукати якісь тлумачення. Одні пояснювали це тим, що термін "русич" - авторське слово, ознака своєрідного високого стилю давньоруського поета. Інші вважали це за описку і пояснювали, що треба читати "русьци".

Однак термін "русич" доволі чудернацький, бо не має жіночого роду. Крім того, якщо був "русич", то мусив бути якийсь "Рус" - батько, бо суфікс -ич передбачає власне синівське походження (Божич у сербів та хорватів в значенні дитя Бога і свята Різдва).

асправді наш народ називався "руссю", а кожен зокрема "русином" або "русинкою". Про це маємо безліч свідчень у наших літописах і різних документах. Наприклад, в міжна­родних договорах Русі з Візантією 911-945 рр. "русин" згаданий 13 разів.
Митрополит "Іларіон Русин" в російських джерелах давно перетворився на "Илариона Русского". У Густинському літописі під 1225 р. записано: "В тож літо посвящень бысть митрополит Кієву Кирил Русин, ученый і побожный", а під 1355 р.: "Посвящен бысть на митрополію Кыивскую Алексій Русин от Філофея патріярха".

однак термін "русич" активно накидається не тільки в Росії, а й в Україні. І де б ви думали? У шкільних підручниках. Ось, наприклад: О. Пометун, І. Костюк, Ю. Малієнко. Історія України. Підручник для 5 класу. Київ. Видавничий дім "Освіта". 2013.
На сторінці 85 чітко написано: "Жителі Русі - русичі".

Я ще до цього підручника повернуся, бо там чимало й інших дивоглядів, і запитаю у міністра освіти, чому досі наші діти мусять вчитися за табачниківськими спотвореними підручниками? Невже не можна було видати нові підручники? І чому автори цієї фальсифікації продовжують працювати на педагогічній ниві?

Але повернемося до російських крокодилячих сліз на тему братньої любові.

Любов ця заснована на перебільшеній спорідненості мов, а також у не меншій мірі на тому, що все ж таки значна частина українців не розмовляє українською, ба більше - обурюється, коли цього від них вимагаєш.

Однак навіть для людей, які виїхали з України і зараз живуть за кордоном, зрозуміло, як от для Алекса Авербуха, що "если бы украинский повсеместно использовался в восточных областях, всего того, что сейчас там происходит, не произошло бы. Роль языка в самоидентификации огромна. Чего после этого удивляться, что Донецк-Луганск назад в империю захотели?"

Нагальна вимога геть усім українцям перейти на українську мову - це основа нашого самозахисту. Той самий Авербух далі пише: "В Израиле, кстати, если бы подобные методы в начале прошлого века не использовались, иврит бы никогда не стал национальным языком. А города бы состояли из русскоязычных, марроканских и др. гетто. Я еще помню в начале 2000-ых пытались узаконить русский в качестве третьего государственного. Да не дай Бог!"

олода держава Ізраїль творила свою державну мову практично з нуля, бо іврит був на той час не живою, а книжною мовою, у якій бракувало тисяч і тисяч слів новітньої лексики й термінології. На початках в Ізраїлі забороняли (!!!) не тільки в різних закладах та школах, а навіть на вулиці розмовляти іншими мовами, окрім івриту.

Мова - це те, що нас вирізняє, що нас рятує з лабет Московії. Недарма усі колишні югославські держави, які розмовляли сербо-хорватською мовою, вирвавшись від домінуючого впливу сербської мови, мають тепер свої окремі мови: хорватську, чорногорську і боснійську. І з кожним роком ці мови усе далі й далі віддаляються від сербської, запроваджуючи неологізми та воскрешаючи старі забуті слова.

У нас же процес поки що йде зворотній. Ми усі слова, які були силоміць витіснені з ужитку під час русифікації, проголошуємо застарілими та галицизмами, тим самим мовби їх прирікаючи на смерть. І при цьому забуваємо, що мертвих слів не буває. Є мертві душею люди, яким уже не воскреснути. На відміну від слів.