У ніч на 11 березня 1990 року Верховна Рада Литовської РСР на чолі з Вітаутасом Ландсбергісом проголосила незалежність Литви. На території республіки було припинено дію конституції СРСР і відновлено дію литовської конституції 1938 року.

Звичайно, імперський центр у Москві з таким розвитком подій не погодився. Всі чудово розуміли, який приклад Вільнюс подає всім іншим. На черзі Рига, Таллінн і Київ.

У відповідь президент СРСР Михайло Горбачов підписав указ «Про додаткові заходи щодо забезпечення прав радянських громадян, охорону суверенітету Союзу РСР на території Литовської РСР». З нього почалося відоме протистояння, яке вилилося в криваві події січня 1991 року у Вільнюсі. Тоді народ Литви відстояв своє право на незалежність і свободу.

Дії радянських силових структур у Литві засудили парламенти Росії, України, Білорусі, Казахстану, а також «Моссовет» і «Ленсовет». У Москві сотні тисяч людей вийшли на мітинги протесту, на екранах телевізорів ведучі плакали, читаючи повідомлення з Вільнюса і Риги. Вся демократична, так тоді здавалося, Росія підтримала вимогу незалежності республік Балтії.

Зараз навіть трохи дивно згадувати, як люди, які тоді підтримували демократичний рух у Литві, Латвії та Естонії, тепер рвуть на собі одяг з криками «Крым наш!» і «Защитим русский мир!».

Що ж сталося, чому все так змінилося. Незалежність і територіальна цілісність держав Балтії, нехай без особливого захоплення, Москвою визнається, а щодо України спостерігається протилежна тенденція, аж до збройного захоплення нашої території.

Нічого не трапилося. Російська еліта, хоч консервативна державницька, хоч ліберальна, залишається імперською з психологією завойовників. Маючи найбільшу за площею державу, в Кремлі продовжують виношувати і частково реалізовувати плани з нарощування земель держави російської.

Тоді, в 1990-1991 рр., склався ситуативний союз російських лібералів і нової генерації бюрократів з представниками національно-демократичного руху республік Балтії. І першим, і другим заважали партійні функціонери в Москві. Рух за незалежність країн Балтії допомагав розхитувати радянський лад, монополію КПРС. Поразка національно-визвольного руху в Литві або Латвії означала торжество реакції і удар по планах іншої частини російської еліти, що рвалася до влади.

У московських правлячих колах домінувала думка, що всі ці дитячі ігри в незалежність і вихід зі складу СРСР швидко закінчаться.

Ліберали з імперською філософією були впевнені, що без Росії всі ці уламки імперії пропадуть. Михайло Горбачов здійснив навесні 1990 року поїздку балтійськими республіками і переконував своїх слухачів, що без Росії в них настане голод. І отримав відповідь, що «краще бути голодним, але вільним».

Російський імперіалізм нікуди не подівся. Імперське мислення залишалося домінуючим у всій товщі російського народу. Те, що ми спостерігаємо зараз у вигляді вибуху великоросійського шовінізму, просто вийшло на поверхню. Звернімо увагу на те, що об'єктом ненависті стає то Польща, то країни Балтії, то Україна, тепер прийшла черга Туреччини. Завжди Росія оточена ворогами, і це стрижень не політики, а ментальності. Хто б і як би не боровся з царським режимом, потім із більшовиками, з СРСР, для них уявлення про єдину і неподільну залишається основним об'єднуючим фактором. Все, що йде врозріз, уявляється даром в спину.

Всі проти Росії. Про Америку та Захід не говоримо, їм за посадою належить. Тепер список подовжився Туреччиною, Монголією, Чорногорією. Киргизія - найлояльніша донедавна до Росії країна - в останній день минулого року піднесла Кремлю своєрідний подарунок - денонсувала укладену 2012 року угоду з Росією про будівництво Камбаратинської ГЕС і Верхньо-Наринського каскаду ГЕС. І це не просто комерційна угода, що не склалася, всяке буває, а політичний акт. Інакше як удар у спину і не назвеш.

За 25 років, що минули, нічого в Росії не змінилося, і чекати глибокого перевороту не доводиться. Кажуть, що росіяни бувають різні. Як окремі люди, безперечно. Проте як велика спільність, звана народом, у своїй більшості вони залишаються прихильниками диктату щодо не тільки ближніх сусідів, але й решти світу.

Чекати від Росії позитивного ставлення до навколишнього простору не варто. Набагато важливіше поставити межу її експансіонізму. Від падіння цін на нафту до перетворення України на справжню країну в європейському сенсі. З таким сусідом, як Росія, перед тим як дружити, треба спорудити великий паркан. У прямому і переносному сенсі. Спокійніше буде.