Дискусійне коло питань, пов'язане з децентралізацією, не обмежене лише особливим статусом Донбасу. Те, що зараз пропонують ухвалити Верховній Раді, містить чимало мінусів. Моя особиста позиція щодо децентралізації завжди полягала у трактуванні цього поняття як суто економічного. Так, на місця слід передати право на власний розсуд розпоряджатися бюджетом і податками, і не більше того. Натомість нам пропонують зовсім іншу модель.

Децентралізація має зміцнювати й посилювати державу, робити її функціонально ефективною, а не підривати з середини. Між тим замість децентралізації законотворцям підсовують регіоналізацію - коли влада переходить де-факто в руки місцевих царьків, «авторитетів» тієї чи іншої міри «криміналізованості» чи «олігархізованості». Тим паче, що система виборів в Україні, на жаль, не надто ефективна для того, щоб привести до влади тих людей, яким громада дійсно довіряє.

Від цих «царьків» так само страждатиме місцеве населення, як страждало доти, і так само безуспішно строчитиме свої скарги до Києва. При цьому регіональна влада, як і раніше, надсилатиме гроші в центр, але при цьому будуватиме власну імперію у відведених їй межах. Так вже було за часів «лихих дев'яностих», коли вбивства спочатку Ахатя Брагіна, а потім Євгена Щербаня знаменувало переділ сфер впливу і розборки у «вищих колах» в даному разі Донецької «імперії».

Ні до чого доброго це не призвело. Нехтування законодавством за часів губернаторства Володимира Щербаня та Віктора Януковича обернулося криміналізацією регіону. Чия підпорядкованість «авторитетам» та глибока економічна депресія озвалася вже не бандитськими герільями, а справжньою війною. Свого часу спікер ВР Володимир Гройсман так визначив децентралізацію: «це коли люди обирають свою владу. Ця влада має повноваження і кошти, для того щоб адекватно реагувати на запити суспільства».

Золоті слова, ключове з яких - кошти. Саме їх і слід було віддати в руки місцевим громадам, замість того, щоб вкотре перелицьовувати вивіску. До речі, для того, щоб вирішити питання з грошима «на місцях», зовсім не обов'язково вносити зміни до Конституції та натужно шукати 300 голосів. Достатньо лише відкоригувати Бюджетний кодекс.

Пригадується, як ще за часів Кучми міністр фінансів Мітюков наголошував на необхідності передачі місцевим бюджетам 13 різновидів податків. Про децентралізацію говорили й за часів президентства Ющенка та прем'єрства Тимошенко. Адміністрація Петра Порошенка також любить цю тему. Але віз - і нині там. Свого часу в Греції, Ірландії, Фінляндії та Албанії впровадження децентралізації зайняло рік, тоді як в Україні цей процес розтягнуто на десятиліття.

Слід визнати дві малоприємні речі. Перше. За всі роки Незалежності моделі ефективного управління державою так і не було створено. Ми тільки плануємо реформи - як не місцевого самоврядування, так адміністративно-територіальні. Словосполучення на кшталт «делегування повноважень на місця» вихолощено до повної втрати сенсу. Але гра у слова триває.

Друге. Децентралізація у тій подачі, яку здійснює нинішня (та й усі попередні) влада - не більше, ніж популізм. Бо попит на зміни задовольняють віртуально чи вербально, підсовуючи соціуму мегабайти інформації на тему, яку він хоче чути. Між тим - повторю ще раз - проблема місцевої влади завжди полягала у неспівставності своїх завдань з мірою наповнення бюджету.

Нині середньостатистичний міський голова не має коштів ні на що, окрім, хіба що, видачі зарплат бюджетникам та дотування комунальних послуг. Але при цьому він має ламати голову над тим, як профінансувати, приміром, програму з охорони здоров'я, виконувати яку його зобов'язала держава.

Якщо взяти до рук держбюджет на 2016 рік, то виявиться, що фінансова децентралізація в цьому документі залишилася міфом: запланована частка власних доходів місцевих бюджетів у Зведеному бюджеті є рекордно низькою. Нижче тільки фактична їх частка за підсумками 11 місяців попереднього року. Тим часом загальний аналіз видаткової частини Бюджету-2016 свідчить, що реальне зростання видатків передбачене виключно для утримання самої державної надбудови, тобто чиновників і силовиків.

Не рятує ситуацію, а лише заганяє її у глухий кут сюжет з відновленням райрад у Києві. Тут, як у краплині води, відображена вся профанація тих державотворчих процесів, які повинні були б мати місце зараз. Адже чиновник (в даному випадку - депутат райради), котрий немає влади, нічого і ніколи не вирішить. А депутати райрад - в силу чинного законодавства - не мають абсолютно ніякої влади.

Райрада не вирішує питання містобудування, не розподіляє фінанси, не розпоряджається комунальним майном. Тому не має жодного значення, що на депутата Київради припадає в середньому по 50 тисяч киян, а на депутата райради їх припадатиме 2-3 тисячі. Максимум, що може зробити сумлінний депутат райради, це «витиснути» з вищих інстанцій один чи два ковші асфальту на залатування найбільшої ями у дворі, трохи фарби на лавочку чи пару сотень допомоги для тяжко хворого пенсіонера.

Але знов таки, ми мусимо розуміти одну просту річ: власної скарбниці у райради нема. Бюджет на її утримання спускається згори, і коштів на те, щоб творити добрі справи, ця інстанція не має. Тож депутат райради може лише стукати у двері депутата Київської міської ради, щоб вирішити те чи інше питання. По суті, він виконує функцію медіатора між виборцем та тим органом влади, котрий наділено реальними повноваженнями. Для чого місту ця зайва «прокладка» з посередників - не зрозуміло.

Зміни в ситуації, що склалася, безумовно, необхідні. Але це мають бути зміни, зведені до максимально короткого і простого алгоритму дій. Інакше вийде винятково балаканина на тему самоврядування громад. Вона, можливо, й вигідна політикуму, але не йде на користь суспільству. Тож владі таки доведеться обирати між піаром і реальною користю.