Закохатись в Судан, навчатися на одній із найкращих європейських магістерських програм, побувати за рік у 13-ти країнах, доторкнутись до дикої природи африканської савани, власноруч нагодувати гієн... про все це і багато інших цікавинок ви дізнаєтесь ыз цього інтерв'ю. Анастасія Яновицька – волонтерка й активістка Європейського молодіжного парламенту, фахівчиня з євроінтеграції і міжнародної міграції і просто чудова світла людина розповіла порталові "Мегаполіс" про свій досвід навчання і роботи в різних країнах світу й особливість Києва

Я закінчила Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, магістратуру з міжнародної економіки, спеціалізація "Євроінтеграція". Після цього працювала в Представництві ЄС, паралельно була волонтеркою та активісткою Європейського молодіжного парламенту. Згодом три роки пропрацювала в Міжнародній організації з міграції у відділі з протидії торгівлі людьми, в проектному менеджменті. Тема міграції мені завжди була цікавою, особливо – нелегальна чи неврегульована міграція, боротьба з експлуатацією людей. Під кінець третього року роботи зрозуміла, що потрібно розширювати горизонти свого знання. Тому я подалася на одну з магістерських програм від ЄС "Еразмус Мундус" та виграла повну стипендію від ЄС. Це спільна програма декількох партнерських університетів різних країн, програма з міграції та міжкультурних відносин. Із вересня 2014 року я навчаюся за цією програмою. "Еразмус Мундус" побудована таким чином, що кожен семестр ти навчаєшся в іншій країні, ти маєш вибір, де навчатимешся з тих партнерських університетів, які є в програмі. Перший семестр у нашій програмі обов'язково всі навчаються в Німеччині, в місті Ольденбурґ, в університеті, який і координує всю цю програму.

Краєвид зі схилів поблизу університетк на місто Ставанґер

Наступний семестр теж обов'язково всі разом навчаються в Норвегії, в місті Ставанґері. Після цього можеш обирати, де проходиш стажування, мінімум два місяці. Обираєш, де ти навчатимешся третій семестр. Четвертий семестр ти маєш бути зареєстрований в якомусь університеті, але робити своє дослідження, писати диплом там, де тобі буде зручніше. Я обрала стажування в Судані, в проекті розвитку ООН, в Хартумі. Жила, стажувалась і працювала переважно в Хартумі. Після цього я була в Уганді два місяці, навчалась там третій семестр. Зараз я повернулась у Київ з Німеччини, де у нас була презентація проекту дипломної роботи. З лютого буду починати робити дослідження на тему переселенців з Донбасу, як вони інтегруються в соціум, які складнощі або поліпшення умов для них наразі існують.

Київ – європейське місто?

Звичайно, що європейське. Мій однокурсник родом із Канади спеціально приїхав на стажування в Київ. У нього дідусь з України, але про нашу країну він нічого в принципі не знав. Він просто закохався в Київ, казав, що тут настільки прогресивна молодь, стільки класних нових місць відкривається, багато стартапів, цікавих концептуальних місць. Взагалі останнім часом люди беруть усе в свої руки, починають робити те, що їм хочеться і як їм хочеться, громадянське суспільство стрімко розвивається. Я вважаю, це є показником того, що ми рухаємось у правильному напрямку. Попри те, що Європа надто різна, я б порівняла Київ із Берліном, де є історична частина і така богемна частина міста, де старовинні будівлі перемішані зі футуристичними скляними будівлями у стилі гай-тек. Хоча, звісно, у міст різні умови, різна історія і склад населення. У нас гомогенне населення, а Берлін дуже мультикультурне місто.

Про безбар'єрний простір і сексуальні меншини

На жаль, із безбар'єрним простором у Києва великі проблеми. У нашому суспільстві сформувалося таке ставлення до людей з інвалідністю, що вони не мають виходити з дому, мовляв, ти нічого не можеш, сиди і не рипайся. Ми їх майже не бачимо на вулицях, бо вони банально не мають можливості вийти з дому. У перші місяці, коли я жила в Ольденбурзі, мене дуже вразило, скільки ж там багато людей з обмеженими можливостями у громадському транспорті, в офісах, у розважальних закладах. Одного разу приходжу в офіс у справах і бачу там працівника з обмеженими можливостями. Людина на спеціальному автоматичному стільці, вона може його піднімати й опускати, щоб узяти щось із полиці, рухається без проблем, тож це не є людина з обмеженими можливостями, це – людина з нормальними можливостями. Дітей у складному стані не тримають у чотирьох стінах вдома. Батьки скрізь їх возять, і в кафе, і в кіно, передбачено інклюзивне навчання. Для таких діток завжди є місце, все ідеально організовано. Навіть не звертаєш на це уваги, настільки це нормальна частина твого повсякденного життя.

У нас же, коли з'являється людина з обмеженими можливостями, всі або кидаються їй допомагати (що не завжди є правильним способом підтримати цю людину) або ніяковіють, не знають, як правильно поводитись. Насправді ж потрібно допомагати, але в жодному разі ненав'язливо.

У мене є декілька знайомих українців, які розповіли про свою сексуальну орієнтацію, коли переїхали за кордон. В Україні вони приховували свою нетрадиційну орієнтацію, це дуже прикро, що так відбувається. Усе в головах у людей, потрібно ламати усталені стереотипи, глибоко закорінені в суспільстві. Добре, що Верховна Рада прийняла закон про заборону дискримінації на ґрунті сексуальної орієнтації. Але одного закону недостатньо, лише коли люди почнуть розповідати про дискримінаційні випадки, про порушення прав людини і громадянина через сексуальну орієнтацію, тоді почне щось змінюватись. У нас у країні така позиція – навіщо про це говорити, навіщо заявляти про права ЛГБТ, навіщо це нав'язувати людям? Але ж це не нав'язування і в жодному разі не пропаганда.

Бути лесбійкою чи гомосексуалістом – це не те, що людина обирає, такою людина народилась, такою є її природа. Принижувати людей, не сприймати або обмежувати їм можливість говорити про себе як про частину населення – це однозначно неправильно.

Я вважаю, що якщо твої смаки і спосіб життя не заважають іншим, то це нормально, і навіть у гетеросексуалів є свої збочення, які чомусь не забороняються. Все ж таки в Україні ситуація краща, наприклад, ніж у Росії. Є і гей-клуби, і ЛГБТ-спільноти, які зустрічаються, спілкуються, і деякі люди не приховують свою сексуальну орієнтацію. Але у повсякденному житті таким людям складно.

Серед моїх знайомих, у студентському середовищі, такі люди є, це абсолютно нормально, на це спеціально ніхто не звертає уваги, немає якогось нездорового інтересу, типу, о, він/вона не такі, як усі. Наприклад, мій однокласник з країни, де нетрадиційна орієнтація не дуже підтримується, перестав приховувати свою інакшість через півроку після того, як почав навчання за нашою магістерською програмою. Моя однокласниця – лесбійка, але ми про це не говоримо, не звертаємо уваги, типу, а уявляєш, у мене є одногрупниця лесбійка, це те саме, що казати, наприклад, у мене є знайома дівчина, вона зустрічається з хлопцем, уявляєш? За кордоном це абсолютно нормальна частина життя. Нам треба прагнути до такої ненав'язливості і водночас підтримки ЛГБТ.

Курс на Швецію і Норвегію

Якщо Україна прагне бути сучасною, соціально орієнтованою країною із розвиненим громадянським суспільством, то варто брати приклад зі Швеції. Шведи є шведами не за національною ознакою, а за фактом отримання громадянства. Я знаю багатьох шведів, батьки яких приїхали з Ірану, Іраку. Це єдина країна в Європі, яка приймає найбільшу кількість біженців із Сирії, Іраку та інших країн, де створені максимально сприятливі умови для інтеграції іммігрантів. Кожен також має право на соцпідтримку, сприяння в освоєнні ринку праці, програму профорієнтації, курси шведської і рідної мови.

Прекустелен, Норвегія, Кафедра проповідника, або Скеля-кафедра

Інший гарний приклад – Норвегія. Я тут жила чотири місяці. Це країна, яка знайшла в себе нафту, але влада зрозуміла, що нафта – вичерпний ресурс, тому створила фонд майбутніх поколінь. Певний процент від видобування нафти відраховується в цей фонд, аби в майбутньому забезпечити життя населення, коли нафти не стане. Скандинавські країни об'єднує високий рівень податків, які сплачує населення та роботодавці, до 55%, але водночас і високі соціальні стандарти. Різниця між заробітною платою, наприклад, у Норвегії, незначна, в принципі, більшість отримують нормальну зарплату. Її достатньо, аби подорожувати світом, двічі на рік їздити у відпустку за кордон.

За рік – 13 країн

За останній рік я побувала у 13-ти країнах: Німеччині, Норвегії, Канаді, США, Італії, Австрії, Угорщині, Судані, Ефіопії (поїхала на свій день народження, подорожувала, дивилась країну), Уганді, Руанді, Танзанії (Занзібар), Україні. Взагалі я побувала майже в усіх країнах Європи. Багато подорожувала, їздила на конференції, переважно з Європейським молодіжним парламентом, і так відкривала для себе різні країни. У 2014-му їздила до знайомих на весілля в Палестину, вперше побувала на Близькому Сході, була в Ізраїлі, в Туреччині. Сподобався Стамбул, який органічно поєднує східну та європейську культуру.

Я закохалася в Африку. Моя країна для душі – Судан

Я ніде й ніколи не зустрічала таких гостинних людей, як у Судані. Таких добрих, щирих людей, які відчинять свої двері, запросять додому, при цьому ти навіть їх не знаєш, вони тебе зустріли випадково десь на вулиці, але їм без проблем можна довіряти. Пам'ятаю, як ми із подругою стояли на автобусній зупинці. Там мало людей говорять англійською, ми трохи знаємо арабську, нам потрібно приїхати в певне місце, запитуємо, який же автобус туди їде, але ніхто не може пояснити. Якась дівчина з університету, яка говорить англійською, питає, куди ж вам треба їхати, ми відповіли. Дівчина каже, мені в іншу сторону, але давайте я з вами проїдусь, щоб ви точно туди доїхали. Ми приїхали, але виявилось, що це не зовсім те місце, куди нам було треба. Дівчина зупинила таксі, ми сіли з нею в таксі, й вона довезла нас до місця призначення, за все заплатила, аргументуючи це тим, що ми – гості.

На шляху до пірамід Мерої в Судані, з Україною у серці

Посеред пустелі знаходиться столиця Судану – Хартум. У країні тривають два збройних конфлікти, а президент розшукується міжнародним судом за звинуваченням у геноциді. Це диктаторська країна, останні протести закінчились трагічно, демонстрантів розстріляли, але попри це населення живе своїм життям, про політику публічно не говорять, люди не втратили життєрадісності і віри в краще, мирне життя.

Іноземців у Судані мало. Ті, що є, працюють на різні міжнародні організації. Суданці кажуть, що іноземці приїхали, аби їм допомогти., До них ставляться привітно, немає такої нав'язливості, мовляв, о, тут туристи, не порівняти зі ставленням до іноземців у тому ж Єгипті. У Єгипті – туристичній країні – намагаються з усіх мандрівників здерти гроші, розвести.

Я була на трьох весіллях у Судані, весілля триває тиждень. Гостей – увага – мінімум тисяча осіб, а так зазвичай дві-три тисячі. Згідно із традиціями, ти маєш запросити всіх, кого знаєш зі сторони дружини і чоловіка. Раз на місяць міська рада влаштовує весілля для тих, хто не може собі дозволити це дороге задоволення. Тоді всі пари одружуються в один день. У Судані відчувається потужна підтримка родини, кланові зв'язки. Здивувало, що жінка не може жити самостійно, окремо. Моя знайома феміністка працювала в різних громадських організаціях на підтримку біженців і жінок. Вона розповідала, що коли вступала в університет, почала навчатись, і десь через два місяці мама переїхала до неї, мовляв, що скажуть люди, якщо донька житиме одна. Потім ця жінка забрала деяких дівчат зі свого села (з Дарфуру) в Хартум. Тут вона їх всіляко підтримувала, годувала, оплачувала навчання, брала під свою опіку. Й от уже три дівчини з бідних родин закінчили університет завдяки її допомозі. Чоловік може жити один, хоча це теж не заохочується. Жінка не завжди може обирати, що робити після навчання. Бувають ситуації, коли жінка хоче працювати, робити кар'єру, а на неї тисне родина і соціум, що вже час подумати про створення родини, народити дітей. Чоловік може погуляти "на волі" довше. Проте і на нього поширюється вплив родини, яка не дасть йому спокою, пропонуючи претенденток на його руку і серце.

Гостинність суданців

Що цікаво – рівень криміналітету у Хартумі дуже низький. У столиці Судану почувалась дуже безпечно, певно, найбезпечніше з усіх своїх подорожей. По-перше, це пояснюється ісламською культурою, люди притримуються традицій моральності ісламу, законів шаріату. У християнстві теж є заповіді, такі як "не вбий", "не вкради", але хто цього дотримується? Я дуже поважаю іслам, багато чого дізналась про цю релігію. По-друге, іноземців апріорі заборонено кривдити, і хто порушує це правило, дорого потім розплачується. Відповідальність несе й родина кривдника.

Я була і на похоронах. Мене вразила традиція підтримки і взаємодопомоги під час похорону й поминок. Ховають людину через декілька годин після смерті, бо клімат спекотний. Коли помирає людина, протягом двох-трьох днів прилітають навіть родичі з інших країн і континентів, щоб всіляко підтримати родину: і морально, і матеріально. Родина померлої людини нічого не робить, вони в скорботі, вбиті горем, а всі організаційні питання вирішують родичі і сусіди. Поминки тривають 40 днів і протягом всього цього часу біля родини завжди є люди, не даючи впасти в депресію.

Уганда – прекрасна країна з неймовірною природою, тут багато національних парків і заповідників, туристи полюбляють сафарі. Ця маленька країна на 9 місці у світі за кількістю біженців, яких вона приймає (понад 385 тисяч). Коли кажуть, що Уганда – щось таке далеке і невідоме, це даремно. Кажуть ті, хто там ніколи не був. Наприклад, те ж міграційне законодавство у них набагато краще, ніж в багатьох європейських країнах. Так само, як в ЄС кажуть, що немає економічного ресурсу, аби приймати біженців, а що, в Йорданії чи в Ливані є? Уся Європа прийняла всього менше 500 тисяч біженців, Йорданія – понад 600 тисяч, Ливан – більше мільйона.

В Уганді теж дуже привітні люди, але вони не настільки гостинні, як суданці. Це не мусульманська країна, люди, які там живуть, більш схожі на нас, кожен сам за себе.

Савана, національний парк водоспаду Мерчісон в Уганді

Згадалась одна зворушлива історія. Ми їхали в заповідник, і я весь час слухала саундтрек з мультфільму "Король Лев". Я слухаю, і ми заїжджаємо в савану, бачимо цих звірів у своєму природному середовищі. Коли я побачила буйвола, на якому сиділа пташка, я у цей момент розчулилась і заплакала. Це при тому, що я ніколи не плачу від щастя, але в той момент мене накрили емоції, я плакала від моменту єднання з природою в її первісному вигляді, це було чудово.

Освіта – наше все

Дуже часто після нашої школи одразу не можна вчитись за кордоном на бакалавра, адже є вимога 12 років навчання. Інколи стандарти освіти не співпадають. У нас дитині не дають можливості спокійно подумати, ти закінчив школу і маєш одразу знати, ким хочеш бути. А як дитина 16-17 років може знати і розуміти, ким вона хоче бути все своє подальше життя? В інших країнах часто є рік перерви після школи. Наприклад, у Німеччині це є соціальне волонтерство, соціальний сервіс. Ти волонтериш у соцслужбі й отримуєш за це заробітну плату. Мої знайомі в такому форматі працювали з людьми з обмеженими можливостями, інший волонтер допомагав тим, хто вижив у німецьких концтаборах. Волонтер – німець, а колишні в'язні – польські євреї, і вони спочатку не знайшли спільну мову, але згодом подружились. Для них це був важливий життєвий досвід. Інші мої знайомі, якщо родина може собі це дозволити, просто подорожували світом. Коли подорожуєш, ти відкриваєш для себе інші світи, інший погляд на ту саму ситуацію, бачиш, що люди мислять по-іншому. Те, чому мене вчать подорожі, – не судити жодну людину і не сприймати будь-яку інформацію як належне, як істину в останній інстанції; завжди піддавай сумніву те, що ти чуєш.

Те, чого не навчають в українських школах і вишах – критичному мисленню. Тільки спиши, зазубри, відповідай і тощо.

Під час мого навчання за кордоном мене приємно вразив підхід викладачів до своєї роботи. Скажімо, ти щось прочитав і тебе одразу ж закликають висловити власну думку, поміркувати, подивитися на ситуацію з різних сторін. Цінується насамперед твоя думка, ти починаєш аналізувати події у контексті інших подій. Важливе значення надається практичним, прикладним знанням, які згодяться у повсякденному житті і після школи, і після університету. У школах та університетах є дуже багато предметів на вибір. Є три-чотири ключових дисципліни, решту обираєш сам. Навіть якщо вивчаєш політологію, ти можеш додатково вивчати біохімію, історію мистецтва чи ще щось, що тобі цікаво. У нас як? Закінчив школу – одразу на бакалавра, потім на магістра, а якщо не вступаєш у магістратуру, це з тобою якась проблема. Особливо щодо бакалаврату. Якщо одразу після школи не вступив, це або завал якийсь або ти хворів, словом, щось таки трапилось. У ЄС серед моїх друзів майже ніхто не вступав одразу, вони їздили за обміном чи волонтерили в Південній Америці, наприклад. Там є багато програм, які це спонсорують, не треба мати багато грошей, головне – бажання. Також є Європейський волонтерський сервіс (European Volunteer Service), завдяки якому можна працювати волонтером у різних країнах.

Якщо батьки відповідальні, вони дадуть можливість своїй дитині поспілкуватись із представниками різних професій. Наприклад, день на роботі архітектора, журналіста, економіста. Щоб діти подивились і зрозуміли, що вони хочуть робити. Треба прислухатись до схильностей і талантів дитини. Є міжнародні молодіжні організації, той же Європейський молодіжний парламент, які дають можливість спілкуватись з людьми з різних країн. Я не кажу про те, що ми всі маємо емігрувати за кордон, у жодному разі. У мене є багато знайомих, які навчались за кордоном і повернулись в Україну. Просто набиратись досвіду, дивитись, як люди живуть по-іншому, привозити свіжі ідеї і втілювати їх ц життя на Батьківщині. Спілкуючись з людьми з інших країн, з інших соціальних верств населення, з інших релігій, культур, етносів, іншої сексуальної орієнтації, усвідомлюючи відмінності між людьми, ми стаємо толерантнішими, розуміємо, що всі ми просто люди, що всі мають схожі мрії, прагнення, захоплення.

За кордоном дуже борються з плагіатом. У нас же роботи часто просто копіюють, склеюють, аби трималось купи.

Зі школярками в поселенні біженців

Можна й не заморочуватись, реферати для галочки, викладачі їх переважно не читають. Яке ставлення викладачів – так студенти й пишуть. Прикро, що нас ніхто не вчить, як правильно писати академічні роботи, ті ж реферати. Ну, має бути вступ, основна частина, висновки, список літератури. А як писати? Як взагалі цитувати джерела, як аналізувати матеріал? У нас був цілий курс у першому семестрі "Академічні писання". Нам розповідали, що якщо ти береш чужу думку, як її сформулювати, якщо ти не хочеш використовувати пряму цитату, як це зробити описово. Це складно, але коли я написала свою першу роботу на програмі, самостійно від початку до кінця англійською мовою, виклала свої думки на ту тему, на яку я хотіла писати, бо в Україні зазвичай дається перелік тем, з якого треба обирати, я була щаслива і горда. В Україні треба робити, як тобі скажуть викладачі, суцільні обмеження, жодного вільного критичного мислення. Поза тим впевнена, що і у нас є викладачі, які заохочують студентів насамперед думати, і є такі внз. Знаю випускників тієї ж Могилянки, які мають більш незалежне мислення. Потрібно змінити систему, зі школи вчити дітей, як викладати свої думки, як писати роботи і просто мислити, а не переказувати написане в книзі чи конспекті.

Тож моя порада – якомога більше подорожувати, брати участь у міжнародних програмах, подивитись, як живуть люди і робити свої висновки.

Чи знають про Україну в світі не в контексті війни на сході чи анексії Криму?

Так, знають. І що мене вразило, навіть про Чорнобиль вже не згадують. Хоча, звичайно, війна в Україні привернула увагу всього світу до нас і багато з людей почали більше цікавитись Україною. Але поза цим контекстом Україну знають переважно через спорт, особливо футбол. Одного разу, коли я блукала стежками схилів на одному з численних островів озера Бунйоні в Уганді, зі мною привітався хлопець з місцевого села і запитав, звідки я. Він сказав, що в кожній країні у нього є улюблена футбольна команда, і в Україні це донецький "Шахтар". Я була дуже здивована і навіть засміялася, відповідаючи, що я вболіваю за київське "Динамо". Після того він мені ще на фейсбуці писав, привітавши з виходом України на чемпіонат Європи 2016 року, а "Динамо" – до 1/8 Ліги чемпіонів.

Караван на фоні пірамід