Пару десятків років тому в США і в Європі набрав силу рух по прийому з розплідників безрідних котів і собак. Суспільство почало сприймати це за належне, і навіть перетворило на тренд. Йоркшири поступилися місцем кривоногим плямистим цуценятам, сіамські котяри стали зустрічатися рідше ніж руді напівкровки з вицвілими очима. В цей же час за породисте щеня англійського бульдога або ірландського вовкодава наші совкові сусіди по нещастю продовжували викладати по кілька тисяч доларів, а кількість бездомних кішок і собак збільшувалася з кожним роком.

І це слова не про любов, яка не дивиться на породу, на колір очей, але слова про суспільство, яке готове змінюватися і виходити за рамки собою ж встановлених стереотипів. А любов ... Вона була і буде такою. Ми завжди будемо любити того, кого обере серце - блохастого, кривенького, маленьку або непримітну. Такі вже ми створіння - люди. Але що з нами трапляється, коли ми об'єднуємося в зграї, в суспільство, коли запалюємося ідеєю? Куди дівається наша індивідуальність, воля і вільнодумство?

Я не даремно два абзаци віддав на таку підводку, бо тема, на яку я хочу висловитися серйозно. Нещодавно ми відзначали день соборності України. І пам'ять перших смертей на Майдані. Хлопців, що не були українцями за народженням, але стали українцями за духом. Звучало багато слів про силу і єдність нації, про любов до країни і про виклики, які перед нами стоять сьогодні.

І в цьому гулі голосів я раптом відчув ось цю всенародну любов. Оскаженілу, масову. Тільки коли я до неї придивився, я реально жахнувся. Оскільки об'єкт тієї любові був мало пов'язаний з Україною сьогоднішньою.

Коли звучать слова про славну націю, яка зупинила ворога, коли ми говоримо про патріотів, які на своїх плечах підняли армію, яка картинка малюється в наших головах? Людей, які не знають історію свого краю і мало чого знають про Україну, але віддають останню пенсію солдатам які воюють десь там на Сході? Або російськомовної родини, яка все життя вважала росіян братами а після Майдану і Криму дві її третини - батько, колишній кадровий офіцер і син - пішли добровольцями в ЗСУ? Можливо, заробітчан з Рахова, які вважали що території східніше Харкова мало чим відносяться до України і не могли сказати в якій області знаходиться Сєвєродонецьк, але які з другою хвилею мобілізації пройшли аеропорт, отримали поранення і повернулися знову до лав ЗСУ?

Ні. Коли ми говоримо про Україну, ми говоримо про міфічних героїв, які розмовляють чистою українською мовою, стильно одягнутих, обізнаних на історії свого краю, поетах та художниках своєї країни. Ми мріємо про сильну економіку, про державу без корупції, про ідеальні дороги і відбудовані міста. А от хто з нас по справжньому любить? Любить країну без відзнак і зачесаних вулиць, іноді безкультурну, іноді брудну і облуплену, іноді розбиту на друзки і занедбану. З десятками сіл, які говорять румунською, польською, романською.

З мільйонами своїх громадян, які розмовляють мовою північних сусідів, які сотні років вважали нас недонацією.

Любити, це ж означає приймати. Вболівати і переживати за те, що любиш, намагатися допомогти, змінити на краще ... Але приймати.

Ми не стали іншими за 2 роки. Ми не станемо іншими за 10 років. Але головне вже сталося - ми почали змінюватися. Мені дуже подобається правильні слова про суть самоідентифікації - про то які ми українці говорить те, якими українцями ми виховуємо своїх дітей.

Безумовно важливо розмовляти українською мовою, розвивати українську музику, боротися з корупцією і допомагати молодим і активним політикам, які по-справжньому хочуть щось поміняти в нашій країні.

Але потрібно під час всіх цих реформ та змін в нашому житті, роблячи так, як велить нам серце, не забувати двох речей. Не забувати залишатися людиною. І розуміти, що це саме життя відбувається з нами сьогодні - тут і зараз. І наші країна, друзі, близькі - вони є такі якими вони є. І потрібно вчиться їх любити і це навчання складається з дуже таких собі практичних вправ. Наприклад, посміхатися людям яких ти зустрічаєш якщо тобі хочеться посміхнутися. Розповідати дітям про ту країну, в якій вони живуть. Намагатися власним прикладом демонструвати життєву позицію, а не запихати кулаком в неслухняну горлянку. Не забувати що люди вільні робити помилки і діяти не так, як нам цього хочеться.

І потроху, рік за роком, ми перетворимося на тих, про кого мріємо - в освічених і культурних людей, що знають свою історію і поважають історію інших. Станемо українцями, які розмовляють красивими і образними мовами різних країн і чудово знають мову власної. Нам є до чого прагнути і є над чим працювати, чи не так?