Часто лунає думка, що боротьба з символами є «переписування історії», яку ні в якому разі неможна чіпати. Разом з тим, оновлення символічного простору українських міст, вичищення його від спадщини комуністично-тоталітарної доби, радше є поглядом у майбутнє.

У західноукраїнських містах підвалини цього майбутнього були закладені ще на початку 1990-х років. Сьогодні черга дійшла до решти регіонів України. Імпульсом до цих процесів став пакет декомунізаційних законів. Цілком природно, що більшість людей завжди неохоче ставиться в принципі до змін, тим більше до зміни назв вулиць. У Харкові, частина мешканців якого й досі заперечує, наприклад, голодомор як етнічний геноцид українців, чи визнання Росії країною-агресором, ідея перейменування сприймається непросто. Вочевидь, будь-які топонімічні зміни проходили б легше в умовах економічного зростання, підвищення соціальних стандартів, але з іншого боку, ідеальних періодів для змін не існує взагалі. Чи варто зачекати щоб залатали останню яму на дорозі, чи прибрали останній недопалок з вулиці?

За 24 роки незалежності міське самоврядування Харкова спромоглося декомунізувати лише 10 урбанонімів, й то переважно на хвилі демократичного запалу початку 1990-х. Тому цілком очікуваною була реакція міського голови та інших очільників міста щодо необхідності перейменувань. Мер Геннадій Кернес неодноразово відкрито заявляв про те, що Закон є несвоєчасним та заполітизованими, але він змушений його виконувати. Як наслідок, небажання змінювати назви багатьох вулиць та більшості районів все ж таки демонструє кон'юнктурно-політичний підхід, орієнтований більше на російсько-радянську спадщину з елементами малоросійства, і безумовно є маніпуляцією.

В цілому сам процес декомунізації міського топонімічного простору відбувається, м'яко кажучи, з великими труднощами. Варто лише згадати громадські слухання 10-12 листопада 2015 року, що завершилися штовханиною через небажання міської влади проводити перейменування згідно до Закону, а не імітувати його виконання, змінюючи присвяти окремим назвам районів та вулиць.

Група фахівців, активістів та просто небайдужих харків'ян, куди входимо й ми, запропонували підійти до процесу перейменувань як до беззаперечного вікна можливостей змінити топонімічне обличчя Харкова. Фахівцями групи було складено ґрунтовний перелік урбанонімів, які згідно з буквою і духом підпадають під дію Закону. Адже, погодьтесь, сьогодні, в часи коли весь світ та Україна стали на шлях боротьби з тероризмом, неприпустимо залишати на мапі Харкова імена терористів Степан Халтуріна чи Олександра Ульянова.

Добираючи нові назви урбанонімам, ми керувалися принципами наукового підходу у формування міського топонімічного середовища. Адже символічний простір міста має бути віддзеркаленням сучасних символів і прагнень країни, що стала на шлях побудови справжнього демократичного суспільства. Але, на жаль, вузький, провінційний підхід до цього питання міського самоврядування поховав переважну більшість цікавих ідей на догоду російському православ'ю, хоча церква в нас начебто відділена від держави. Чого лише вартує приклад з колишньою вулицею Блюхера, яка тепер носить назву Валентинівська на честь недобудованої церкви Святого Валентина, єпископа Інтерамського. Церква розташована на подвір'ї Національного фармацевтичного університету, ректора якого, за дивним збігом, також звати Валентином (Черних Валентин ).

Врахували й інші «побажання», які не виносилися у публічний простір. Так з'явилися вулиці названі на честь директора ХТЗ Валентина Бібліка, голови харківського міськвиконкому Олексія Михайлика. Навіть дійшло до порушення Закону - у Харкові з'явилася вулиця названа на честь міністра шляхів сполучення СРСР Миколи Конарєва. Зрештою безсистемний, точковий підхід у перейменуваннях харківських вулиць, без урахування наявних топонімічних прив'язок та ансамблів змарнував надію на гармонізацію міського топонімічного простору.

Нашою групою було розроблено проект перейменувань 281 топоніма. В першу чергу, перевага надавалась відновленню історичної топоніміки, яка волюнтаристські вимивалася з мапи Харкова протягом усього радянської періоду. Ми вітаємо, що такий підхід застосувало й місцеве самоврядування. На нашу думку, важливо було зберегти ті традиції конструкції топонімічного простору, що вже склалися у місті. Тому, добираючи нові назви, ми обов'язково зверталися до мапи, дивилися тематику номінації у тому чи іншому районі. Таким чином, ми намагалися не порушувати, а доповнювати наявні топонімічні ансамблі.

Важливо, щоб топонімічне середовище міста було гармонійним та вписувалося в історичний контекст. До прикладу, історія з вулицями Фрунзе та Артема. Громадськість внесла пропозицію перейменувати вулицю Фрунзе на честь академіка, відомого харківського історика, міського голови Дмитра Багалія, який жив на цій вулиці. Логіка міської топонімічної комісії була дещо іншою, вулиця Артема більша, тож вона й має бути Багалія. Лише після численних консультацій, у тому числі особисто з Геннадієм Кернесом, вдалося довести логічність нашого підходу. Натомість, вулиця Артема стала вулицею Алчевських. Таке перейменування викликало хвилю протестів, оскільки зовсім інша вулиця Харкова - Раднаркомівська - має прямий стосунок до цієї родини. Тут стоїть пам'ятник батькові сімейства Олексію Алчевському та знаходиться будинок, де вони жили. У даному випадку громадськість не змогла знайти порозуміння з владою, тому маємо конкретний топонімічний ляп у самісінькому центрі Харкова.

Міській владі було запропоновано революційний для України, але звичний для багатьох європейських міст підхід - пронумерувати райони. Це одразу зняло б ідеологічні протиріччя. З огляду на загальнодержавні процеси щодо укрупнення громад, можливе подальше злиття адмінрайонів, і, погодьтеся, замінити цифру простіше ніж обирати між двома назвами. До того ж, межі історичних районів, яких більше 20, не співпадають з адміністративними.

Ретельно проаналізувавши перші 173 назви, перейменовані сесією міської ради, та ознайомившись з проектом перейменувань ще 50 вулиць та адмінрайонів, стає сумно. Подорожуючи різними містами світу та навіть України давно склалося враження, що Харків застряг. Ні, у Харкові зрідка з'являються нові будинки, торгівельні центри, скандально відкриваються нові станції метро. Але коли ти бачиш якими темпами зростають та модернізуються міста Європи ти розумієш, що Харків стагнує десь між совком і малоросією, краєм Європи і азійщиною. Те саме враження складається після вивчення нових назв вулиць та районів.

Поза увагою міської топонімічної комісії опинився цілий пласт історії України пов'язаний з періодом визвольних змагань 1917-1921 рр. Тим самим, міське самоврядування проігнорувало Закон «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті». Жоден топонім не нагадує, що Харків був центром формування Слобідського Кошу армії УНР, слабко представлено період розстріляного відродження 20-х - 30-х років, обмежена кількість імен репресованих діячів науки та культури.

Прикро, але факт, що Харків є чи не єдиним великим українським містом, в якому відсутній урбанонім на честь Незалежності - ані майдану, ані проспекту, ані вулиці. Взагалі, на наш погляд, ситуація з символічними назвами, що відображають героїку і цінності сучасної України, у Харкові критична.

Міське самоврядування продовжує користуватися застарілою схемою дублювання назв, що знаходяться поряд розрізняючи тип урбаноніма - вулиця й провулок, набережна чи в'їзд. А тепер уявимо ситуацію. Треба викликати пожежну чи швидку. Чи буде людина перебуваючи у стані стресу замислюватися над цими деталями? Вочевидь, і міське самоврядування не надто переймається комфортом мешканців та гостей Харкова.

Отже, такою невтішною видається нам картина декомунізації топонімічного простору Харкова. Згідно Закону тепер своє вагоме слово може сказати голова обласної державної адміністрації. Питання чи скаже?

Стаття написана у співавторстві з Марією Тахтауловою.