Лев Копелєв, Надія Світлична, Сергій Набока

Людська пам'ять - річ химерна. Особливо химерною є пам'ять у багатьох українських політиків. Можливо, саме цією химерністю, а, можливо, і чимось гіршим пояснюється те, що в процесі декомунізації столичної топоніміки виявилися забутими та не вшанованими декілька знаних і в Україні, і за її межами киян, які зробили небуденні внески в майбутню декомунізацію ще за панування КПРС, розплачуючись за це тюремним ув'язненням і вигнанням.

Назву тільки трьох киян, які беззаперечно заслуговують увічнення в топоніміці української столиці - не за рангом заслуг, а в абетковому порядку:

Лев Копелєв, Сергій Набока, Надія Світлична.

В українській Вікіпедії стаття про Копелєва (9 квітня 1912, Київ - 18 червня 1997, Кельн, Німеччина) неповна й однобічна, якщо не сказати більше. Там зазначено (хоча, як на мене, і не в достатньому обсязі) його непересічні заслуги перед правозахисним рухом в СРСР, перед всеєвропейською гуманістичною думкою в різних її проявах, але відсутня навіть згадка про його органічний зв'язок із Україною, з її культурою та її дисидентським рухом; а от те, що він за походженням єврей - сказано...

Утім, нічого не сказано і про ставлення української інтелектуальної еліти до нього. Тим часом Іван Дзюба не випадково писав про Лева Копелєва, що той був однією з найблагородніших постатей ХХ століття на радянському і пострадянському просторі. Копелєв у молодості писав вірші українською мовою, завжди був причетним до української культури, у часи вимушеної еміграції 1980-90-х зробив чимало для її популяризації у Німеччині. Він був особисто знайомий з українськими дисидентами та виступав одним із їхніх представників і ревних захисників від сваволі «органів» на Заході. Він любив носити вишиванку, яку привезла йому у Німеччину донька Марія на початку 1990-х. «Коли помирав, говорив тільки по-українському», - згадує вона.

Для того, щоб у читачів відпали всі сумніви щодо причетності Копелєва до України, наведу декілька цитат з першої книги автобіографічної трилогії Копелєва: «В анкете, в графе «родной язык», я писал «русский» и «украинский», а в графе «национальность» - «еврей»... Много лет прошло с тех пор, как я покинул Украину. Еще больше с того времени, как отшумело детство. Но и сегодня, даже самые любимые симфонии и концерты не имеют надо мной такой власти, как старые песни «Стоит гора высокая, а пид горою гай», «Дывлюсь я на нэбо, тай думку гадаю...», «Запрягайте кони, кони вороные...». Ребенком я слушал и плакал. Да и теперь иногда перехватывает гортань... Всегда я любил Украину. И не могу разлюбить. Уже до конца».

При цьому Копелєв не ідеалізував Україну та українців (як й інші нації й етноси) - його спостереження щодо певних вад українського національного характеру й українського традиційного побуту (який так підносять на щит нинішні традиціоналісти) варті пильної уваги.

Так само, як і його щире відчуття провини перед українськими селянами та каяття за участь - у юні роки, коли він «сотворив собі кумира», - у злочинній колективізації...

Утім, охочі можуть самі ознайомитися з книгами Копелєва, вони наявні у вільному доступі на сайті Харківської правозахисної групи, ввімкніть пошуковик - і читайте або перекачуйте собі.

Якщо Копелєв належав до старшого покоління дисидентів, то Сергій Набока (26 квітня 1955, Тула - 19 січня 2003, Вінниця) - до молодого (не скажу «наймолодшого», бо на момент початку перебудови були й двадцятилітні інакодумці, проти яких діяли відповідні «органи»).

Стаття у Вікіпедії про нього також хибує на неточності і неповноту.

Варто їх прокоментувати.

«...Закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка [але не 1981 року, як сказано у Вікіпедії, а незадовго до смерті - бо ж був виключений після арешту - С.Г.].

Був заарештований 11 січня 1981 року. Йому інкримінували розповсюдження антирадянських листівок, написання "наклепницьких" віршів і статей, участь у складанні маніфесту про внутрішньополітичне становище СРСР і тексту "Перспективи заповнення духовного вакууму радянського суспільства". За ст. 187-1 КК УРСР засуджений до 3 років позбавлення волі. Перебував у кримінальному таборі №78 (с. Райківці, Хмельницька область.)

Звільнившись у 1984, повернувся до Києва [...]. Працював двірником у Києво-Печерській лаврі, потім бібліотекарем, вантажником. За перебудови брав участь у відродженні Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). [...]

Один з провідних діячів Української Гельсінської спілки.

Один із засновників Українського культурологічного клубу - першої [уточнення: у Києві - С.Г.] незалежної української громадської організації часів перебудови (1980-і роки).

Член Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка, товариства «Меморіал», Народного Руху України. Учасник І з'їзду Народного Руху (Київська область) [тут забуто про участь Набоки в організації Української республіканської партії - С.Г.].

Сергій Набока відомий своїми політичними [а головним чином усе-таки правозахисними - С.Г.] передачами на «Радіо Свобода».

1989 року зробив першу масову непідцензурну газету Києва - «Голос відродження». [...] Засновник і генеральний директор першої в Україні незалежної інформаційної агенції - УНІАР».

У біографічній довідці забуто, що Сергій вів щотижневі опівнічні прямі ефіри на телеканалі «Ера», аж поки їх не закрили з не названих, але вочевидь політичних мотивів, та був колумністом низки тижневиків - поки співпраця ця не припинялася теж із політичних мотивів. А ще Набока викладав майбутнім журналістам. Він любив ділитися своїми неабиякими знаннями з найрізноманітніших предметів із молодими колегами-журналістами, не шкодуючи на це часу. А ще Набока писав вірші - але про це мало хто знав...

Наразі тим, хто захоче дізнатися про нього більше, візьму сміливість порекомендувати свою статтю про Сергія, опубліковану до його 60-ліття.

А от Надія Світлична (8 листопада 1936, село Половинкине Старобільського району на Луганщині - 8 серпня 2006, м. Матаван, штат Нью-Джерсі, США) належала, так би мовити, до «середнього» покоління дисидентів. На відміну від попередніх, стаття у Вікіпедії про неї достатньо повна й об'єктивна. Тому відсилаю охочих до неї, тут же зазначу, що моя власна пам'ять, на жаль, не зберегла згадок про неї, що зрозуміло - у часи Клубу творчої молоді (початок 1960-х), у роботі якого брали участь і Надія Світлична, і мій батько, автор цих рядків ще не ходив до школи; у більш пізні часи, після арешту її брата Івана Світличного (от це я запам'ятав), малу дитину не брали на ті зустрічі та акції, де могло бути небезпечно...

На еміграції, після чотирьох років у таборах, Надія Світлична була одним із знакових голосів Радіо «Свобода» - і саме в такій якості вона прийшла до мого покоління, ввійшла в його буття, формувала його світогляд. Ось як згадує наразі про неї її колега Юрій Дулерайн: «Надійка працювала без розкладу, з ранку до вечора, тому що їй боліло те, що робилося в Україні, те, що саджали її друзів - таких, наприклад, як Валерій Марченко. Вона була представницею Гельсінської групи за океаном, вона взяла на себе цей обов'язок. Вона писала [про порушення прав людини], робила хроніку з різних джерел (зокрема й із радянських), і писала про те, що робиться за «залізною завісою». У Надійки був природній дар диктора, тому що вона була природня, їй не треба було вироблятися, перероблятися з іншої школи на західну. Вона це прийняла, всмоктала в себе дуже просто й енергійно. І це було так усе натурально, що її голосом можна було просто заслухатися. Ми вдвох робили програму, читали її хроніку, розповідали про речі, які кояться в Україні». Мої друзі, що спілкувалися з нею, розповідають, що вона відповідала своєму прізвищу, була справді світлою людиною - як і її брат Іван. Його іменем вулиця в Києві названа - хоча й тільки зараз ...

Отож, зважаючи на те, що перейменування численних київських вулиць - не лише з комуністичними, а й із суто дурнуватими назвами, - та найменування нових є процесом, який далеко ще не закінчився, варто, видається, згадати і про увічнення пам'яті цих трьох знаних вільнодумців, борців за свободу слова та свободу України, за права людини. Всі вони пов'язані з Києвом, більший чи менший час чи то жили і вчилися, чи то працювали й боролися в ньому. Власне, нинішні політики не були би при владі, якби не Копелєв, Набока, Світлична й десятки таких, як вони. Тож чи буде без пам'яті про них українська столиця справді європейським містом? І чи не скидається в кінцевому підсумку забування про них - і чималого числа таких, як вони, - на дуже небезпечну хворобу політичного середовища Києва й України?