Не можна сказати, що декомунізація столичних топонімів не просувається вперед. Зміни за останні два роки відбулися, і вони справді разючі. Хоча, власне, сьогодні робиться те, що мало бути зробленим чверть століття тому, якби в Україні і в її столиці діяла рішуча й відповідальна влада, - але ж усе-таки робиться! Досить зайти на Інтернет-ресурс КМДА і пошукати там список перейменованих проспектів, вулиць і площ: проспект 40-річчя Жовтня став Голосіївським проспектом, вулиця Надії Крупської - вулицею Павла Чубинського, вулиця маршала Будьонного - вулицею Івана Богуна, Ленінградська площа - Дарницькою площею...

Отож процес, який мляво й нерішуче розпочався у перші роки відновленої незалежності, а потім практично зупинився, знову рушив уперед, і вельми активно. Проте сказати, що з цим усе в порядку, навряд чи можна; як на мене, фактом є деякі достатньо серйозні проблеми з новою топонімікою. І їх не варто оминати увагою чи замовчувати.

Скажімо, добре, що імена визначного поета-неокласика й літературознавця Ігоря Качуровського, останнього Головного командира УПА Василя Кука, знаменитого кошового Запорозької Січі Костя Гордієнка та художниці Алли Горської віднині будуть на мапі Києва. Проте на думку столичної влади вони заслужили тільки на те, щоб їхніми іменами назвали провулки...

Ну, а про те, що трьох киян з числа знаних дисидентів радянської доби (Лева Копелєва, Сергія Набоку, Надію Світличну), які беззаперечно заслуговують увічнення в топоніміці української столиці, забули при перейменуванні площ, вулиць чи хоча би провулків, я вже писав у «Дні» у статті «Забуті вільнодумці». Забули й знаних мислителів і письменників з числа киян - Миколу Бердяєва, Марка Алданова, Льва Шестова. Чи класика білоруської літератури другої половини ХХ століття Володимира Короткевича, який навчався у Києві і був закоханий в українську столицю...

Натомість на мапі української столиці залишаються (хочеться думати, що ненадовго імена чекіста Івана Кудрі, організатора масового вбивства тисяч киян наприкінці вересня 1941-го, коли його команда терористів НКВД висадила в повітря 940 значних адміністративних і житлових будинків у центрі Києва - разом із їхніми мешканцями (на додачу залишивши 50 тисяч люду напередодні зими без житла...) та генерала Івана Черняховського, війська очолюваного яким 3-го Білоруського фронту влаштували у Східній Пруссії у 1944-45 роках справжню гекатомбу, знищивши сотні тисяч місцевого цивільного люду, в тому числі жінок, дівчат і немовлят. Я зовсім не вважаю, що імена геть усіх радянських полководців чи партизанських керівників мають бути викреслені з українських топонімів у межах процесу декомунізації (слід ретельно розбиратися в кожному конкретному випадку), але з якого дива саме зазначені персонажі увічнені в назвах столичних вулиць, а не, скажімо, один із найкращих радянських льотчиків-винищувачів часів Другої світової Іван Бабак, якого противник звав «летючим демоном»?

І насамкінець. Масові зміни топонімів потрібно здійснювати зважено, але рішуче, обдумано, але не барячись. І, бажано, вкласти ці зміни в один, не надто тривалий у часі, процес. Це і дешевше для міста, і зручніше для людей - вони одразу запам'ятовуватимуть усю нову гаму назв вулиць і площ. А тому чи не варто столичній владі спробувати встигнути включити у загальну суму перейменувань ще й увічнення пам'яті тих, хто на це заслуговує, проте з тих чи інших причин виявився забутим? Бо ж непам'ять, яка стосується гідних українців (і друзів України), дуже схожа на симптом небезпечної хвороби частини політичного середовища стольного Києва й усієї України. А продовження вшанування бодай когось із більшовицьких терористів і по-нелюдському жорстоких генералів залишає свого роду «віруси» в культурно-історичній пам'яті українських громадян. Адже топоніми за своїм єством - це не просто сума назв, покликаних полегшити людям орієнтацію в тому чи іншому населеному пункті, це ще й - передовсім! - відкрита книга історії, яка дозволяє бачити своє місце у загально цивілізаційному й національному просторах. Й особливо справедливим це твердження видається щодо столиці держави, де сходяться воєдино та синтезуються у цілісну мозаїку смислові лінії національного буття