Сумні звістки приходять з українського Сходу. Продовжується стрілянина, гинуть українські громадяни, занепадає економіка, не припиняється потік вимушених переселенців. Нема, напевно, жодної людини в Україні, яка би не задавалася питанням, коли це скінчиться? Як на мене, не менш важливими є відповіді на питання: коли це почалося? І хто ініціатор? Якою є природа цього конфлікту: це міждержавний конфлікт чи громадянська війна, як це настійливо твердить Кремль?

Подивимось на історію новітніх українсько-російських відносин. І що ж ми побачимо? Декілька разів Росія уже була на грані воєнної агресії проти України: пригадайте конфлікти навколо ЧФ, що у 1992-1994 рр. доходили до збройних сутичок українських та російських моряків, спробу захоплення Криму у 1994 р., конфлікт навколо Тузли у 2003 р., «маячну війну» 2006 р.

Росія раз у раз оголошувала Україні економічні війни: цукрові, сирні, шоколадні, газові. Найстрашніше було те, що російським бізнесом цілеспрямовано скуповувались, нерідко з подальшим знищенням, українські виробничі потужності. Чого тільки нема у власності росіян: НПЗ, гірничодобувні підприємства, численні обленерго, машинобудівні заводи.... А сьогодні з Донбасу на територію Росії вивозяться цілі заводи, про що радісно, без навіть тіні соромливості повідомляють росЗМІ. Мовчу вже про вкрадене майно в окупованому Кримі.

Політичний компонент передісторії агресії був украй різноманітним за своїми формами. Це і демарші Державної думи щодо статусу Севастополя, це і численні вояжі Лужкова та Затуліна до «міста російської слави», це і спроби переконати увесь світ в тому, що Україна - штучна держава, територія якої нібито подарована більшовиками, Леніним, Хрущовим... Піком політичного тиску став примус українського керівництва до відмови від підписання угоди про асоціацію з ЄС.

Ідеологічна війна теж ніколи не припинялась. Це і домінування росЗМІ в інформаційному просторі України. Це і нав'язане Україні мовне питання. Це і формування негативного образу українця та Української держави, до якого долучились усі верстви російської творчої «інтелігенції» від талановитого Балабанова з його «Братом-2» та до бездарного конвеєру детективів Дарини Донцової. Навіть творчу спадщину геніального Бродського до цієї брудної справи приплели.

Війна проти України 20 лютого 2014 року розпочалась лише формально. Початок же російської агресії було покладено набагато раніше.

Вона йшла і йде в усіх сферах. А те, що на боці Росії воюють громадяни України, не змінює міжнародного характеру цього конфлікту.

Вони не приховують, що воюють в інтересах Росії. Якими були і залишаються ці інтереси? Вони очевидні, їх не раз озвучували як ватажки терористичних ДНР/ЛНР, так і російські політики - знищення незалежності України або принаймні таке її ослаблення, щоби Україна не могла бути самостійним суб'єктом міжнародних відносин і сувереном на своїй території. Це - не цілі громадянської війни. Це - цілі агресивної війни однієї держави проти іншої. Тому не дивною виглядає остання заява сепаратистів, що їх не влаштовують Мінські угоди: мету війни проти України ще не досягнуто. Упевнена, що й не буде досягнуто ніколи.

Заради методологічної чистоти дослідження розглянемо гіпотезу про неміжнародний характер конфлікту. Як відомо, громадянська війна - це збройний конфлікт двох або більше соціальних груп/класів за прихід до державної влади та її утримання. Назвіть мені такі групи/класи у Криму та на Донбасі. Назвіть мені хоча би одну самостійну, не російськими політтехнологами сформульовану вимогу до українського уряду з боку так званих сепаратистів, а насправді - колабораціоністів. Натомість є сила-силенна заяв донецьких, не кажучи вже про кримських, маріонеток про бажання увійти до складу Росії, про відстоювання інтересів Росії.

Отже, на моє переконання Друга Кримська війна з боку України є війною за незалежність. З боку РФ вона є агресивною війною, спрямованою на знищення української державності і має кваліфікуватися як патріацид (концепція цього злочину за міжнародним правом розроблена професором С.В. Саяпіним).