Я сьогодні отримала унікальний досвід. Вперше у житті я побачила, як публіка зіпсувала, фактично знищила, спектакль.

Театр 'Золоті ворота', спектакль 'Королева краси, або перед смертю не надихаєшся'.

Я свідомо не ділюся враженнями від власне п'єси, чи гри акторів, чи сценографії, чи підібраної музики. Від усього, що розташоване по той бік рампи. Вони, ці враження, в мене є, щось краще, щось гірше, щось неприємно вразило, якісь є дуже хороші відкриття, в принципі 'браво' акторам і театру у непрості часи украінського театру взагалі. Але я ж казала, що я не про це.

Почалося все з того, що квитки - довільні, без місць і займаєш місця, поступово заходячи у малесенький зальчик, який ще й заставлений у проході приставними стільцями. Якась дівчина вже стояла посеред залу і казала, що оці два ряди - ряди, не місця - зайняті, бо сюди зараз прийдуть її друзі.

Думаю, багато хто пам'ятає, як на південних курортах деякі наші земляки, а особливо північно-східні сусіди люблять порозкладати рушники на лежаках біля басейнів та поблизу моря намертво, і скандалити 'занято'. Тут, на щастя, до скандалу не дійшло. Просто моя подруга м'яко, чемно, але наполегливо зробила їй зауваження і ми разом з іншими глядачими сіли.

Але це була мікробна дрібниця.

У п'єсі багато ненормативної лексики. Значною мірою - органічно, часами - не дуже, але обставини нужденного та безрадісного життя в ірландській глибинці хай будуть підставою акторам та режисеру.

На кожен матюк, на кожну згадку статевих органів, варіацій, іхніх взаємодій і стосунків, на кожний натяк на фізіологічні людські відправи, на кожне 'пішла в сраку' чи щось у цьому роді у залі лунав гомеричний регіт, як якесь неймовірне відкриття. Звичайно, не всі, особливо виділялася трійка, хлопець і дві дівчини. Вони, певно, ніколи такого на сцені не чули. Це був такий щирий сміх, витирання сліз і розкачування на стільцях від сміху, що, думаю, вони додали собі сьогодні багато років, якщо сміх подовжує життя. Вони проржали увесь спектакль. Обидві дії. І саме на певних слівцях. Такі дитячі психотравми.

В якийсь момент гомерично зареготав біля мене інший хлопець, вже більш інтелектуального вигляду. Ми подумали, що такий сміх може мати штучну причину, курительну, і тому заспокоїлись, це ще хоч якось можна пояснити.

Бо на сцені була драма, справжня драма злиднів, нездійснених мрій, нереалізованого кохання, врешті, нереалізованого життя.

А ще перед нами сиділа жінка з старшою очевидно мамою. Жінка, коли на сцені героїня палила листа, голосно, абсолютно як ніби вдома на кухні спитала, звертаючись просто до сцени - интересно, а огнетушители у вас есть? Єто же может бьіть опасно!

Був момент, коли я подумала, що всі ці люди - режисерська знахідка, підсадні такі качки, ну, це ж неможливо. Але якось швидко передумала.

Враження підсилювалось ще й тим, що зал - дуже маленький, всі сидять дуже тісно і поруч і це тупувате, якщо чесно, ржання просто руйнує і атмосферу, і настрій, і старання акторів.

...Коли ми ще стояли у фойє, я звернула увагу, що більшість - молодь. Така, не обов'язково студенти, а та, що вже повчилася і почала працювати. Вони добре одягнені, прийшли в український театр, так це чудово.

Але я вперше спостерігала, як крізь хорошу одежу і непогані наміри вилазять галахвастови і проні прокоповни, якими зараз насичене місто. Вони заполонили телевізійні ефіри, телевізійні та медіа-олімпи, високі чи будь-які офіси, міністерства, сферу сервісу, політику, культуру, кіно, книжки, юридичні осередки, медичні управління, управління життєво важливими осередками і нарешті добралися до театру. Вони скрізь - проні і галахвастови.

Химки б себе так не поводили, химки б зрозуміли суть п'єси.