Спочатку існувала думка, що за допомогою Сирії Росія хотіла відновити нормальні відносини із Заходом, які були перервані на тлі українського конфлікту. Подібні точки зору висловлювалися, виходячи з офіційної позиції російський влади щодо її основної мети в Сирії - боротьби проти Ісламської держави. Згодом виявилося, що це не зовсім так: Росія, можливо, і воює проти ІДІЛ, однак це не головний супротивник на сирійському театрі бойових дій. Про це у своєму блозі на сайті "Новое время" пише російський  журналіст Леонід Радзіховський.

Головний об'єкт російських атак - противники сирійського президента Башара аль-Асада. Цілком можливо, що вони такі ж терористи, як і сам сирійський президент, але факт залишається фактом: Росія разом з Іраном воює на боці урядових сил.

За три місяці Асад разом з Росією домігся значних успіхів, посилив свої позиції і розбив багатьох ворогів. Жертви, як і раніше, обчислюються чи то тисячами, чи десятками тисяч. Це призвело не до поліпшення відносин Росії із Заходом, а до чергового погіршення, не кажучи вже про різке охолодження відносин із Саудівською Аравією і Туреччиною. З останньою Росія просто балансує на межі військового конфлікту. Щоправда, до відкритого військового конфлікту, на мій погляд, справа не дійде.

Сказати, чого РФ домагається зараз, дуже важко. Очевидно, налагодити відносини з Заходом через Сирію неможливо - там їх можна тільки погіршити. Проста мета, що полягала у зміцненні режиму Асада, вже виконана; певних воєнних успіхів досягнуто. Однак в умовах громадянської війни подібні досягнення ненадійні: Асад представляє в країні меншість, і скільки не жени його супротивників, він, як і раніше, буде залишатися в меншості. Ця громадянська війна не закінчиться, поки Сирія не розпадеться на кілька природних складових частин або поки Асада не скинуть.

Як мінімум, одна людина від сформованої ситуації вже виграла - Путін, який цю війну і веде. Вся зовнішня політика Росії - особиста політика Путіна. Його успіх вписується в його портрет - це нарцисичний успіх. Він знову на перших шпальтах газет, він, як і раніше, привертає до себе увагу панів у коркових шоломах - Обами, Меркель та інших європейських лідерів.

Взагалі політику однієї людини описують, радше, психологічними, ніж політичними термінами. Дії Путіна в Сирії схожі на поведінку Тома Сойєра, який хотів привернути увагу Беккі Тетчер і для цього ходив колесом. У Сирії, по суті, відбувається те саме, але з тисячами трупів.

Бути найвпливовішою людиною, привертати до себе загальну увагу, стояти на сцені в світлі прожекторів - цього успіху Путін досяг. Якби не війна в Сирії, російському президенту загрожувало б піти з екранів і газетних заголовків. Цього не сталося. Як він збирається привертати до себе увагу далі, якими «подвигами», ніхто не знає.

Очевидно, що будь-яка війна закінчується переговорами і миром, якщо це не повна і беззастережна капітуляція. Мирні переговори щодо Сирії припинилися, тому що важко їх вести, коли тебе одночасно бомблять. З часом вони відновляться, і Путін буде займати тут центральне значення. Йому це дуже приємно: до нього звертаються, до нього літають, від нього щось залежить. Крім того, російська пропаганда намагається перетворити комплекс особистої величі в комплекс загальнонаціональної величі. Найпоширеніший посил російських ЗМІ: «на Росією стали зважати», «Росія може диктувати свої умови, може впливати на процеси» тощо.

Вважається, що ці слова викликають трепет і захват у 100 млн телеглядачів. Чи це правда, оцінити важко. Однак я точно знаю, що вся ця сирійська історія в російському суспільстві сприймається з меншим захопленням, ніж Крим. Разом з тим, вона не викликає у росіян відторгнення або заперечення. Як на мене, ставлення до неї досить байдуже. З одного боку, приємно, що ми в центрі уваги, від нас щось залежить тощо, з іншого - не зрозуміло, що ми забули в цій Сирії.