Мій гельсинський товариш Юрко Зуб закінчив перекладати есеї Вайнонена. У перервах між роботою він послухав "укрАінскоє радіо". На "укрАінском язикє". Був прикро вражений, зазначає Ростислав Мартинюк і наводить міркування пана Зуба

Як то кажуть, накипіло. Сьогодні почув по радіо, як шанований мною Микола Вересень, спілкуючись українською з україномовним співрозмовником на теми релігії, вжив для ілюстрації цитату Марка Твена "Слухи о моей смерти несколько преувеличены". Саме так, російською. Нагадаю, що і сам Вересень, і його гість розмовляли українською.

Плюс раніше я неодноразово чув, як україномовні люди цитують Франкліна Рузвельта ось так (із варіаціями): "Может быть, он и сукин сын, но это наш сукин сын". Хто не знає, може подумати, що і в Твена, і в Рузвельта "велікій і маґучій" був "радним язиком" і вони вважали великою крамолою заговорити, наприклад, англійською.

І цікаво, що таке цитування часто чуєш від людей, яких годі запідозрити у симпатіях до "рускава міра". Це вже стало ніби традицією – враження наче це в багатьох на автоматі виходить. І не тільки в людей старшого віку (це ще можна пояснити спадком Совєтського Союзу), а й у молодих, які майже все свідоме життя прожили в незалежній Україні. Дивина та й годі. Як чудово це все лягає в концепцію "рускава міра", в якому "украінскій язик" має лише "вспамаґательноє значєніє"!

Вторинність української мови на підсвідомому рівні! Ну, я би ще зрозумів, якби то були такі афористичні цитати, які важко перекласти українською без істотних втрат. Але ж це не той випадок – обидві ці фрази можна вмить елементарно перекласти, було б бажання. Так у чім же річ? Невже оці зерна малоросійщини і меншовартості настільки вкоренилися в підсвідомості? Невже теорії про недолугість і вторинність української мови мають аж настільки широкую "целєвую аудіторію"?

У цей самий ряд можна додати й те, як дехто полюбляє й досі казати й писати "Хельсінкі", хоч правописна норма змінилася ще на початку дев'яностих на користь "Гельсінкі" (ще краще було б "Гельсинкі", але то вже інша розмова). А скільки разів доводиться чути і читати: "як виключення" (замість "як виняток"), "дякуючи чомусь" ("завдяки"), "не дивлячись на щось" ("незважаючи"), "учбовий" ("навчальний"), "договір" ("угода"), "кращий" (у тих випадках, коли має бути "найкращий"), "користуватися популярністю" ("мати популярність"), "приймати участь" ("брати"), "підняти питання" ("порушити"), "зіштовхуватися з труднощами" ("стикатися"), "невід'ємна частина" ("невіддільна"), "наробки" ("напрацювання"), "залишає бажати кращого" ("аж ніяк не найкраще"), "чисельний склад" ("кількісний"), "протиріччя" ("суперечність"), "показання" ("свідчення")... Усього Інтернету забракне для вичерпного переліку.

Але тут хоч можна знайти пояснення: люди просто свого часу недовчили українську. Натомість добровільна відмова адекватних і освічених українців від українського цитування на користь російського – якийсь унікальний мазохізм, гідний пильної уваги фахівців. Це приблизно те саме, що перепилювати гілку, на якій сидиш, і водночас розмальовувати її синьо-жовтими фарбами.

Тільки не кажіть мені, будьте ласкаві, що зараз війна і взагалі є купа інших, набагато важливіших проблем, а тому мовні питання – не на часі. З таким мисленням вони ніколи не будуть на часі...