Уперше спробував придбати квиток на автобус в Україні через Інтернет. Чернівці – Кам'я нець – їхати недалеко. Як виявилося його теж потрібно обмінювати в касі. У листі зазначили, що потрібно прийти за 10-15 хвилин до відправлення.

Прийшов. Простояв у нескінченній черзі в єдину касу, що працювала, п'ять хвилин і згадав, що ззовні автовокзалу є ще одна, про яку усі постійно забувають, бо касирка там невловиміша за "невловимих месників".

Приходжу. Її, звісно, немає на робочому місці. Постояв хвильку-другу, якась панянка із цигаркою й кавою в пластиковому стаканчику каже: "Зараз прийде. Я вже позвала".

Зірка виринає із підсобки, жуючи ковбасу. Привітався. Кажу, що хотів би обміняти квиток, а у відповідь: "У другу касу!"

Пояснюю, що не встигну, бо там нескінченна черга. "Треба було раніш прийти!" Пояснюю, що прийшов, як зазначено в листі, але прочекав біля однієї каси, потім – біля другої.

Я не буду вас томити діалогами, та коли пригрозив скаргою, то вона набрала таки семизначний код і натисла один раз "ентер". Вуаля! Квиток у мене. Вся процедура зайняла 12 секунд.

Але ж то була б не Україна, якби на тому мої страждання закінчилися. Так, юний друже, ти вгадав – в автобусі розпродані вже всі місця. Навіть стоячі. Починаю напрягати водія, що так не робиться. Зі скрипом, він звільняє мені місце. Але ж пасажири, замість того аби скинутися водієві пістонами, починають скаржитися, що це за *уй із квитком нищить споконвічні українські традиції автобусних перевезень.

І от хай хтось тільки спробує мені дорікнути, що я мудак і Україну не люблю. Ви просто частіше виходьте із зони комфорту і все відчуєте самі. А не люблять Україну оці пасажири без квитків, які в такий спосіб підтримують усе це б*ядство на різних його рівнях.

Я їду на перший концерт в Україні в цьому році проповідувати молодим незіпсованим душам, на яких єдина надія. Благаю вас, купуйте квитки в касах!