Те, що голова Верховної Ради України Володимир Гройсман назвав «українською політичною кризою» і що, на думку багатьох політиків, можна розв'язати за допомогою відставки прем'єр-міністра, переформатування уряду або дострокових виборів, є нічим іншим як «українською політичною метушнею» - звичайним станом для українського політичного організму.

Новий прем'єр? - Цікава пропозиція. Сформований за зовсім іншим принципом Кабмін технократів? - Просто чудово! Перевибори? Боротьба ідей? Конкуренція програм? - Здорово! В тій країні, де еліти висловлюють ідеї, складають програми розвитку з перспективою якщо не на століття, то хоча б на десятиліття. Україні потрібно, щоб люди, наділені владою і необтяжені фінансами, поважали інтелектуалів, розуміючи, що для того, щоб «штуковина працювала як треба», потрібно звернутися до фахівця, який знається на принципах функціонування і точно знає справжню назву «штуковини».

Українська політична криза обумовлена передовсім тим, що люди, які взяли на себе відповідальність за країну, не зовсім розуміють, в чому полягає функція політика, особливо політика в умовах становлення держави. Недолік сформованих політичних ідей призводить до того, що виборець насилу відрізняє одну політичну силу від іншої. Що робить перевибори абсолютно безглуздими. Ось чим, скажіть на милість, Юлія Володимирівна в кріслі прем'єра буде відрізнятися від Арсенія Петровича? А сам Арсеній Петрович, крім інноваційних «десятихвилинок ненависті до прем'єра», чим відрізняється від «попередників», яким теж постійно щось заважало задовольнити спрагу реформ і проявити професіоналізм?

Якщо розглядати українську кризу як явище, то стає зрозуміло, що Україна існує одночасно в двох реальностях. Одна - побутова, життєва, проявлена. У ній війна, падіння національної валюти, все більше звужується коридор можливостей для економічної ініціативи громадянина з одночасним зміцненням чиновницького апарату і посиленням його каральних функцій. За рівнем простоти ведення бізнесу Україна анітрохи не підросла. Зате за рівнем добробуту громадянина - впала в рази. І друга реальність - бутафорська. Де є реформи, але їх немає, бо «треба потерпіти». Де є війна, але її немає, бо «це АТО». Де є вибори, але немає можливості вибрати нові вектори розвитку країни. Де є запит на очищення влади, але є старі одіозні особистості в усіх списках, причому лідер за це начебто і не відповідає. Дві ці України просто не можуть існувати в одній реальності. Тут або «хрестик зняти»,.. або реформувати систему. Тобто, привести її у відповідність до реальних завдань, що стоять зараз перед країною.

Поки протистояння всередині цільного організму влади триватиме, розраховувати на те, що будь-який найбільш прогресивний уряд зможе реалізувати задумане - просто не доводиться. Як не доводиться мріяти про те, що гризня і конкуренція всередині коаліції колись закінчаться і парламент почне продуктивно працювати. Адже реформи у нас перетворилися на абстрактне гасло і прив'язані до рейтингів лідерів. А це означає, що критика конкурентів за відсутність реформ - значно вигідніша виразно сформованої, а головне, робочої програми з їхньої реалізації. Багато хто скаже: «Взаємодія і солідарність - це нудно. Так поводяться політичні сили, у яких століття досвіду за плечима. Україна ж - молода держава. І хвороби росту в ній тільки починаються».

У Стівена Кінга є чудове оповідання «Діти кукурудзи», в якому діти в одному віддаленому містечку, що загубилося серед кукурудзяних полів, стали служителями страшного кровожерного культу, вбили всіх дорослих «за гріхи» і почали жити, служити, формувати структури і розв'язувати побутові питання. Все б нічого, але створити більш досконалий світ без дорослих, тобто без людей, які несуть відповідальність, зокрема й за них, вони не змогли. Вчорашні діти підростали і ставали дорослими, а це значить - переставали грати в дитячі ігри. І тоді їх приносили в жертву. Бо, як виявилося, метою був не безгрішний світ, а культ, що вимагає все нових і нових жертв.

Для того, щоб служити чудовиську, треба бути саме дитиною, нездатною запитає: «А задля чого ми все це робимо? Чого хочемо в результаті домогтися? Як ми хочемо жити?». Діти не хочуть жити. Вони живуть. В принципі, дитинство - це якраз такий період, коли питання про «далі» не стоїть взагалі. Здатність замислюватися про майбутнє, вибудовувати робочі стратегії, бачити причинно-наслідкові зв'язки, так само як і осмислювати себе - це доросла надбудова в психіці. Їй вчаться. Дитина тому і дитина, що вона мріє про майбутнє, але не планує, не створює його самостійно.

Наші політичні еліти, розповідаючи українцям про реформи, боротьбу з корупцією, виборах, європейське майбутнє - схожі на дітей, які не здатні зрозуміти різницю між мрією і планом, заснованим на реальності. Вони грають у політику, замість того, щоб формувати в країні політичні та державні інститути. Вибудовують ідеальні повітряні замки, замість того, щоб проголошувати ідеали, принципи і цінності, за якими повинна будуватися Українська держава. Говорячи про реформи, вибори і закони, вони запрошують суспільство долучитися до культу, що вимагає щоразу нових жертв для того, щоб існувати.

Українські політичні лідери - лише «діти» створеної не ними політичної системи, яку вони підтримують, імітуючи «турботу про країну». Основне питання сьогодні полягає в тому, чи захоче народ брати участь у їхніх ритуалах і чи погодиться український громадянин, що подорослішав, бути жертвою інфантильних ігрищ.

Насправді, Україна входить в таку стадію свого формування, що їй не уникнути низки дострокових виборів, відставок урядів, злетів і падінь. Це все звичайні явища для країн, які формуються і переформатуються. Набагато важливіше, що стоїть за всіма цими ознаками політичних криз: відповідальність, пошук рішення чи імітація процесу? Чого хоче суспільство: культових лідерів чи справжнього дорослішання?