У швидкісному човні в Таїланді на борту купа цікавих і різноманітних людей навколо. Усі вони пристойно вдягнені й усміхаються. Величезна арабська сім'я, поміж якої я сів, теж видається щасливою та радісною. Жінки в паранджі передають через мої руки дитину, я сиджу між ними. Навпроти влаштувалася дуже хрестоматійна сімейка. Татусь зі страшними наколками між пальцями, єдиний пасажир без футболки й у шортах, які дуже нагадують смугасті труси-сімейки. На пузі в нього висить хрест, не просто хрест, а ціле хрестище! Мамуля в жахливій блузці й окулярах-мухах, кривиться, і дочка, яка теж не дуже виділяється життєрадісністю чи цікавістю, схоже, що вона не могла народитися папайєю з яблуні. Я лише час від часу кидаю на них свій погляд, але намагаюся не дивитися вперед. Жодного контакту, жодної зацікавленості. Тільки по боках, аби не навпроти. Я абсолютно впевнений, з якої вони країни, але про штампи стараюся не думати. Вони дивляться на всіх із претензією, вони й самі відчувають, здається, свою інакшість, але сприймають її, схоже, як вищість. І разом із тим а що ж іще лишається? Родина французів по-сусідству з ними з усмішкою й зацікавленням розглядає пузо, хрест, труси, блузки мами-дочки й усю цю еклектику.

І ось ми виходимо з човна. Вони, звісно, пробиваються на корму, щоб швидше зістрибнути, їх навряд чи напружує так сам факт переїзду, як купа цих щасливих своїм відпочинком людей. Пробиваються без «екскюзів», наступаючи іншим пасажирам на ноги, і зрештою всі змушені спостерігати, як три тіла вилазять із човна, мов Путін із коня. Тут, на березі, вже чекає невеличкий фуршет: печиво, тортики й фрукти. Не помічати сімейку вже стає неможливо. Вони одразу ж рвуться до столу з наїдками, а я думаю про те, щоб трохи пожартувати й порівняти оцей паром із тим, що в Керчі, де люди гризуть одне одного, щоб потрапити на борт, і стоять у кілометрових чергах, але стримуюся. Намагаюся себе не видати, роль спостерігача в цьому випадку куди вигідніша, тим більше що я зовсім не схожий на представника їхнього «міра» і їхньої країни. Я теж підходжу по печиво. Троє, що були навпроти, стоять переді мною мовчки. Всі навколо говорять, сміються й радіють життю, але вони насуплені. Може, у них щось сталося, може, переживають світове падіння ціни на нафту чи газ, але я знову намагаюся не думати, з якої вони країни, намагаюся не розглядати їх, не дивитися навіть у їхній бік. Зрештою, за всю поїздку ці люди не вимовили жодного слова. У них були дуже невдоволені життям обличчя. Вони так красномовно дивилися на всіх цих щасливих мандрівників, що так чи інакше висновки для себе я вже зробив. І тут дочка чистою солов'їною видає: «Мамо, будете пляцок?».

Тоді я вперше подумав про фобію, до якої і сам мав уже стосунок. Фобію, що не спонукала мене познайомитися з милими співгромадянами, які на таку фобію абсолютно точно не страждають. Русотуристоідентофобію. Отже, що це? Русофобія - страх перед будь-чим російським. Русотуристофобія - страх зустріти російських туристів за кордоном. Приміром, у деяких регіонах Азії, донедавна в Єгипті чи Туреччині з цих мандрівників зазвичай знімають три шкури. Це здебільшого саме такі пузаті мужички зі своїми дамами й хрестами. Їх відверто не люблять. Їх не люблять і в деяких країнах Близького Сходу, особливо після того, як «Новоросія» змінилася проектом «Новосирія». Бути в середовищі російських туристів - означає викликати й до себе певне ставлення. Але з цього народжується ще один страх, якого не уникнути нам, вихідцям із тюрми
народів. Він називається русотуристоідентофобія.

Коли нація живе все ще на зорі XIX століття, виправдовуючи свою могутність не науковими досягненнями, а імперськими війнами, і потураючи цареві своєму, його маєткам та багатствам, складно зрозуміти світ інший, навіть нескінченну кількість разів відвідавши його. Відвідати по-справжньому за такої розстановки сил можна лише на танках, тоді й сатисфакція від візиту максимальна. Можна навчитися користуватися айфонами, але так і не зрозуміти, чому не варто на них читати «Московский комсомолец», якщо айфони вже є, а комсомольців давно немає.
Російських туристів бояться в багатьох регіонах. І самі росіяни, і безліч українців намагаються не зливатися з цією масою русотуристо.

Русотуристоідентофобія - це, скажімо, коли ти зі знайомими в Європі, де можуть зрозуміти російську, переходиш на англійську. У Польщі - на польську. У Чехії - на чеську. Краще говорити неправильно і з помилками, ніж говорити російською. У Чехії до цього, приміром, уже звикли. Вони знають: це або прибалти, або українці.

На русотуристоідентофобію страждають навіть поляки, чехи й хорвати, яких в Азії іноді сприймають за російських туристо й деруть із них три шкури.

Русотуристоідентофобія - це коли ти довго пояснюєш своїм знайомим зі Шрі-Ланки й Таїланду, які в житті бачили й комунікували з великою кількістю неприємних персонажів із голим торсом і незадоволеним поглядом у публічному місці, що ти пишеш у Facebook інакше трохи, що в тебе є особливі символи «ї», «є», «ґ», і витрачаєш на це справді досить багато часу, на свою фобію, на страх бути зарахованим до «русміра».

Русотуристоідентофобія - це коли твої індонезійські друзі чують, як ти розмовляєш українською чи російською, і кажуть: «О, ти говориш просто як «Маша і мєдвєдь!». І ти починаєш нову роз'яснювальну роботу, а про себе думаєш, яка ж ця «Маша і мєдвєдь» до біса популярна в Азії й серед усіх верств населення. І коли ж нарешті наш невеличкий світ випустить хоча б одну якісну серію хоча б чогось, за допомогою чого можна було б ідентифікувати Україну для світу.

Русотуристоідентофобія - це коли ви змушені з кимось говорити за кордоном російською і свідомо уникаєте відомих усім місцевим слів - ідентифікаторів мови. Приміром, «да», «спасибо», «пожалуйста», «собака», «давай», «хорошо». Коли намагаєтеся приховати мову, якою насправді говорите.

Або зустрічаєш подружжя в Пномпені, столиці Камбоджі. На вигляд наші. Зазвичай не розмовляєш із тими, хто схожий на наших, за кордоном, бо може бути русотуристо. Але тут дівчина свердлить тебе очима, і просто треба щось сказати. «Where are you from?» - питаєш, поки її хлопець відійшов. «Из Азербайджана, муж из России, но мы живем в Германии много лет». «Понятно», - кажу я. «А ты?» «Из Украины», - відповідаю. «А я вообще-то тоже из Украины. Из Ровно». І тут раптово приходить чоловік, і вони миттю зникають, а ти сидиш і думаєш: невже важко сказати, що ти з України, а чоловік із Росії? Звісно, війна, все таке, але ж навіщо так боятися?

На русоідентофобію насправді страждають навіть росіяни. На Тогеанських островах в Індонезії хлопець каже: «I'm from Prague». І ти починаєш із ним розмовляти чеською, думаєш: о, круто, чех, можна попрактикувати чеську. А він дивиться з величезним знаком запитання на обличчі й відповідає англійською, що чеською не говорить, а потім додає: «Ну взагалі-то я з Москви, але ось уже два роки в Празі».

Самі росіяни часто за кордоном страждають на русоідентофобію, вони кажуть: «Я з Росії, але живу вже дуже давно в Парижі - Лондоні - Берліні - Празі». При цьому дуже давно - зазвичай кілька років, і за ці кілька років їм уже дали зрозуміти, що краще не казати одразу, звідки ти. Симптоматичне виправдання своєї національності. Чомусь я ніколи не зустрічав німця, який каже, що він «німець, але давно живе в Австрії». Німець - це німець. Жодних «але». Можливо, у середині 1940-х вони мали схожу ідентофобію. Для багатьох у ліберальних країнах сказати, що ти з Росії, - це як зізнатися в тому, що не вмієш читати й писати. Або одразу ж маєш виправдовуватися, що лінію «партії» не підтримуєш, просто там народився. За кордоном страшно сьогодні бути українцем у середовищі «русского міра», зате можна пишатися цим у будь-якому іншому середовищі. Але росіянам тепер соромно бути практично в будь-якому, крім хіба що пострадянських, північнокорейського, китайського, в'єтнамського, ну й венесуельського.

Останні два роки стало дуже легко ідентифікувати адепта «русского міра». Варто лише відповісти на запитання, звідки ти: «Київська хунта», і спостерігати за реакцією. Далі можна вже й не говорити в більшості випадків. Ходити у футболці з прапором і тризубом - це теж тепер зазвичай означає уникати будь-яких розмов із росіянами, за винятком місць їх великої концентрації. А таких місць за останній рік значно поменшало: Єгипет і Туреччина зникли з російських туристичних агенцій, і московські офіс-менеджери полетіли в ще більшій кількості окупувати пляжі дешевого Таїланду, Шрі-Ланки тощо.

До речі, характерною особливістю русотуристо є неймовірний інтерес до пляжів і практично цілковита відсутність зацікавлення у всьому іншому. Мій друг малайзієць, що вчився у Слов'янську і вже 10 років працює гідом, якось розказував: «Я в джунглях у Малайзії навіть ніколи не був. Уявляєш? Я звідси, але ніколи не був. Знаєш чому? Бо росіянам не потрібні джунглі чи парки. Їм не треба ходити й щось дивитися. Для них головне - пляжі й просто там зависати. Я завжди кажу: немає пляжу - немає бізнесу». І справді, якщо подивитися на мапу, «російські» міста та курорти - це узбережжя Балі, Шрі-Ланки, Таїланду, Греції, Кіпру, Чорногорії та Хорватії, Іспанії і Таїланду, В'єтнаму й Камбоджі. Крим - це теж виключно пляж для типового туриста з Росії.

Ще одна особливість російського туриста - бажання змінити колір шкіри. Це статус і показник того, що клерк, який працював цілий рік, з'їздив на море, там була хороша погода й усе було «люкс». В індонезійців, приміром, шок, коли вони бачать, що білі загоряють. Бо вони намагаються відбілити свою шкіру, роблять пластичні операції, всі гелі для душу в Індонезії «відбілюючі». У постсовку ж усе навпаки: всіх чомусь дуже лякає, приміром, зміна поглядів чи статі, але колір шкіри обов'язково треба поміняти раз на рік - це закон. «А он та пара взагалі не загоряла!» - люблять обговорювати інших іноземців на пляжах між собою російські тітоньки. «Що вони робили? У готелі сиділи? Нащо сюди приїхали?» Щире нерозуміння.

Наші східні сусіди все більше відрізняються від нас не за мовою. У період ура-патріотизму там дедалі більше «двоголових» наколок, їх усе менше сприймають інші іноземні туристи, тож вони стають злішими, а ми все більше відштовхуємося від цього світу та його ідеалів, тому ще трішки - і про русотуристоідентофобію можна буде забути.