Квартирне питання.

Я не знаю, як ви з цим живете. Іноді мені здається, що я - остання зі свого роду, хто може сказати - ось це мій дім, тут я виросла. Де ростуть мої діти? По чужих квартирах. Одна народилась в одній, друга - в іншій, сподіваюсь, скоро переїдемо в третю. І все не моє. Стіни, в які я навіть цвях на власний розсуд вбити не можу. Все навколо просто кричить, пищить, нашіптує, промовляє, я сплю, їм, миюся, чищу взуття і дитячі вуха з думкою про "квартирне питання". І щоразу, коли я бачу фото чужих дітей у чужій вітальні, - я уявляю своїх дітей на цьому килимку. А ось телевізор, який я, однозначно, повісила б на іншу стіну. І уявляю, як я стою на цій прекрасній кухні і готую вечерю своєму чоловікові - тут у мене чорний посуд, а тут - алкоголь, тут електродуховка, а тут - мультиварка. І це вже схоже навіть не на заздрість, а на психічну хворобу з ускладненнями.

Ну як? Як так, стається, що люди купують собі житло? Своє власне. От так щоб виросли, вивчились, попрацювали і заробили на квартиру чи дім. Часом здається, що це якась безнадія і ми до кінця днів своїх будемо вештатись по зйомних квартирах, а якось у глибокій старості я прийду в квартиру, яку зніматимуть мої діти, куди внуки приведуть правнуків, які, звичайно, теж зніматимуть квартиру десь неподалік.

Це дуже несправедливо. І не кажіть мені, що все це неважливо, що головне любов і здорові діти. Це якесь прокляття, накликане на нас попередніми поколіннями, дамоклів меч, який щодня нагадує мені про те, яка я ні на що не здатна. І коли чую, що хтось купив квартиру дітям, онукам чи собі, то одразу уявляю якісь корупційні схеми, збирані десятиліттями і зашиті в подушки долари, виграні лотереї...

Мені однозначно потрібен психотерапевт, який спеціалізується саме на "квартирному питанні"