В недавній заяві українського МЗС читаємо таке: «Україна закликає міжнародне співтовариство об'єднати зусилля та вимагати від Російської Федерації припинення незаконних дії на суверенній території України, відмовитися від практики розпалювання міжетнічної ворожнечі, ксенофобських та расистських настроїв». Нарешті офіційно заговорили про ненависть Росії до України, ну і, зрозуміло, росіян (не всіх звичайно, бо таке твердження вже з нашого боку буде ксенофобією, а відсотків так із 90%) до українців.

Смислове поняття ненависті етимологічно завуальовує саму сутність цього почуття, сублімує його агресивний бік, тобто ненавидіти (не видіти, не бачити) означає або неможливість бачити, спостерігати об'єкт ненависті, або бажання просто його не бачити і зрештою про нього забути. Схожа завуальована евфемізмами етимологія, зокрема, існує і щодо вбивства свійських тварин: бити, різати, колоти, душити, бо ці дії не означають конче позбавлення життя. Птицю б'ють, кабана ріжуть, свиню колють. Але ж не вбивають, якщо вірити мові. Це безперечно залишки тотемізму. І те саме бачимо у понятті ненависті. Ненавиджу, не виджу, не бачу і не хочу бачити того, кого ненавиджу (тавтологія, але дуже показова).

Час говорити про ненависть, бо МЗС нарешті прокинулось, але ні, не росіян до українців і навпаки, а громадян держави, яка називається Російською Федерацією до громадян держави, яка називається Україною і навпаки. Павло Шеремет каже, про те, що «в Москві домінує презирство до «брехливих, зажерливих, продажних і боягузливих хохлів», презирство і зарозумілість, замішана на злобі - фундамент, на якому ґрунтується російська політика щодо українського питання, політика мілітаристського і реваншистського психозу». Це державна політика, про рівень же буденної свідомості переважної більшості російських громадян помовчимо. Хоча з якогось дива, невідомо чому, в російських соцмережех пройшла хвиля «народної ініціативи» (а в Росії, як відомо, всі «народні ініціативи» ініціюються з Кремля) з примирення «двох братніх народів». Мовляв, вистачить ворогувати, що було - те було, вип'ємо разом самогонки, закусимо салом і врешті замиримося, чого не буває між братами?

Звичайно ж росіяни (хто б сумнівався?) бажають братній Україні всіх гараздів, щастя, багатства і процвітання, а більшість українців, доведених до цього двома останніми роками, братній Росії також бажають усіх гараздів, щоб рубль укріплявся, нафта дорожчала, щоб санкції з них зняли, щоб не падали їхні винищувачі, щоб якомога менше розбивалося їхніх пасажирських літаків над Єгиптом, щоб якомога менше збивали їхніх бомбардувальників над Туреччиною, щоб не приведи Господь, не ставалися терористичні акти у російських містах. І якщо ще десь якісь турки зіб'ють російського пілота, впаде якийсь російський літак чи станеться якийсь теракт в Росії, українці будуть приносити гори і моря квітів до російського посольства і консульств, запалювати тисячі і тисячі лампадок і так співчувати горю братнього народу, так нестямно ридати, що аж сльози по п'ятах тектимуть...

А якщо серйозно, то цей маховик ненависті, який Росія сумлінно виношувала принаймні останні п'ятнадцять років, у лютому 2014-го остаточно запустив не Путін (ми цій особі надаємо набагато більше ваги, аніж вона на це заслуговує), а той «Колективний Путін», який є віковічним ворогом українців. Кожен народ має того правителя, на якого заслуговує. Тому Путін - це навіть не жива людина, не особистість, а ходяча ідея, віртуальне втілення російсько-української ненависті і ворожнечі, і те, що його в Росії підтримує понад 80% його народу, говорить саме за себе. З лютого 2014 року ми отримали ясний як день месидж від Путіна, точніше від «Колективного Путіна»: «Ми з вами ворожі народи, будемо з вами битися не на життя, а на смерть, якщо ми вас не знищимо, то й нам буде непереливки, трохи пожили з вами в мирі - вистачить, бо ми ворогували вічно і не примиримося ніколи».

Виникає цікаве запитання, наскільки ми ворожі народи і з чийого боку виходить ненависть? Від Андрія Боголюбського (1169 рік) і донині - сотні виявів ворожнечі Московії до України і збурення ненависті між обома народами. Лише два приклади. Герой Конотопської битви, ніжинський полковник Григорій Гуляницький 10 листопада 1658 року писав до сотника Григорія Кобилецького:

«Москва наступає безбожна... все вогнем і мечем розорюють, церкви Божі палять, без усякого милосердя монастирі, священиків і іноків та інокинь всіх під меч пускають, а більше того над паннами добрими, дівицями і попадями глум роблять, груди вирізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі вилупляють...»

А ось що пише про звірства росіян під час війни в Україні 1708-1709 років автор «Исторіи Русовъ», виданій 1846 року за одного з найбільш жорстоких російських царів - Миколи I:

«Тела избиенных христиан и младенцев брошены на улицах и стогнах града на съедение птицам небесным и зверям земным... Равной участи подвержена была большая часть Малороссии. Разъезжавшие по ней партии воинства царского сожигали и грабили все селения без изъятия и по праву войны, почти неслыханному. Малороссия долго тогда ещё курилась после пожиравшего ея пламени и народ претерпел бездну зол неизмеримых».

Великий Голодомор 1932-1933 років волає до неба про помсту. Що може бути більше, аніж мільйони і мільйони невинних жертв, аби викликати ненависть до катів? Але, як не дивно, «бездна зол неизмеримых» ніколи не викликала в українцях не те, що масової, але й якоїсь навіть поміркованої русофобії. Натомість ми бачимо десятки кривавих повстань і війн проти поляків протягом XVI-XVIII століть (Остряниця, Наливайко, Бут, Павлюк, Хмельниччина, Коліївщина), десятки і сотні тисяч знищених українцями поляків. Український історик початку XX століття Степан Томашівський говорить про ненависть поляків до українців, яка лягла в основу їхньої національної психології. А чого варта Волинь 1943-1944 років? А проти Росії - жодного (!) народного повстання в Україні за сотні і сотні років, за винятком УПА. Жодної української-російської Волині. Поняття якихось етнічних чисток чи вбивства росіян в Україні на ґрунті національної ненависті не існує в природі. От де толерантний народ.

Айдарівець Василь Пелеш, якому сепаратисти відрубали руку за те, що на ній було татуювання тризуба, в ПАРЄ розповідав європейцям про цей нелюдський злочин, про вбивства в Донецьку за український прапор, про розпороті животи за той самий прапор в Горлівці, про катування і вбивства в Луганську лише за гасло «Слава Україні!» І про те, що в Україні немає жодних переслідувань росіян і російської мови.

А класика міжнаціональної ворожнечі нам навіть і не снилася. Серби і хорвати, ізраїльтяни і палестинці, індійці і пакистанці, тутсі і гуту - ці речі від нас так далеко, як Марс. Якою ж пекельною має бути міжнаціональна ненависть, коли палестинець вривається в єврейський дім і вбиває ножем матір шістьох дітей, а інший вбиває ножем вагітну продавчиню, а серб вирізає з живота своєї дружини-хорватки ще не народженого сина-хорвата? Скільки і чого треба, аби таку ненависть збудити між українцями і росіянами? Якщо в російських школах будуть розповідати про розп'ятого українськими «фашистами» маленького хлопчика не рік, не два, а років із двісті, чи не виросте з цього така ж ненависть? А якщо ми двісті років будемо розповідати в наших школах не про вигаданого розп'ятого хлопчика, а про реальні розпороті животи українських патріотів Рибака та Поправка і відрубану руку з тризубом Пелеша, то коли ж ми збудимо таку ненависть? Імовірно ніколи...  

Десь у середині 2015 року я, намагаючись показати одній москвичці Львів, як європейське, культурне і толерантне місто, сказав, що майже за чверть століття незалежності і навіть за ті останні майже два роки війни з Росією, незважаючи на сотні загиблих вояків, у Львові жодному росіянинові не дали навіть по пиці. На що ця московська пані несподівано відреагувала: «А зря!» І в цих її словах була якась «великая русская сермяжная» правда. Те, що у Львові, в цьому фашистському і людоїдському лігві, незважаючи на все, що сталося останніми двома роками, не те, що не вбивають (не дай Боже), а навіть не б'ють і не ображають місцевих росіян, Росія оцінює лише однозначно і на сто відсотків, як боягузливість гидотних хохлів-бендерів. Якщо навіть у Львові жодним чином, навіть зараз (!), не переслідують росіян, то про які гоніння і пригнічення цього сумнозвісного контингенту у Криму чи на Донбасі можна взагалі говорити?

Чому ж тоді Росія напала на Крим і Донбас? Не тому, що там пригнічували її кровних братів, не для їхнього захисту, а рівно-рівнесенько навпаки. Бо там цього пригнічення не було. Якби воно там було, не напали б. Думаєте, це парадоксальне твердження? Аніскілечки. Бо можна спокійно нападати на безпорадних і боягузливих хохлів, які не спромоглися навіть на якесь мінімальне пригнічення ворожого для них русского міра. Коли крутий пацан бачить слабкого, тупого, безпорадного і боягузливого лоха, то чого б на нього не напасти і щось в нього не відібрати? Росія це зробила просто, природно, невимушено, інстинктивно і рефлекторно (відрухово), як Шура Балаганов - «машинально». Вона просто інакше зробити не могла. За що ж її звинувачувати і плакатись по усіх світах? За те, що ти сам лох, нікчема і нездара, в якого так легко можна відняти рідну землю? Мільйони українських героїв віками гинули і виборювали цю омріяну незалежність, а ми її отримали 1991 року «з барського плеча» з Кремля, «без шуму і пилу», «на блюдечку з голубою облямівочкою» і за чверть століття нічого не зробили, аби її утвердити і зміцнити. Тоді, в 1991 році, москаль-алкаш набухався вдриск і, розчулившись, подарував її нам, а тепер, через 24 роки, протверезів і каже: «Віддавайте назад. То, шо було, не шчитається. А якщо не хочете віддавати, то воюйте, виборюйте свою незалежність».

Виборювати будемо, а ось ненавидіти росіян навряд чи. Не варто їх ненавидіти. Про це сказав найбільший російський геній і найбільший російський патріот усіх часів (воював на Севастопольських бастіонах у 1854 році) Лев Толстой. Сказав у повісті «Хаджи-Мурат», яка пережила в Росії сотні видань мільйонними накладами:

«Это была не ненависть, а непризнание этих русских собак людьми и такое отвращение, гадливость и недоумение перед нелепой жестокостью этих существ, что желание истребления их, как желание истребления крыс, ядовитых пауков и волков было таким же естественным чувством, как чувство самосохранения».

Так що не варто ненавидіти росіян («этих русских собак»), ми в цьому не можемо не послухатись найбільшого росіянина. Їх просто треба не визнавати за людей і знищувати як щурів, вовків і отруйних павуків, знищувати, коли вони будуть лізти на нашу землю, знищувати лише для того, аби самозберегтися. Лев Толстой недарма ж це писав (до речі, про російську регулярну армію), і не дарма на світі існують генії, щоб підказати щось нерозумним людям.

І якщо ми не будемо мати до них ненависті, то може колись і замиримося, неодмінно замиримося, і вип'ємо разом самогонки, закусивши салом, вочевидь тоді, коли Серединна Земля Джунгочжень дійде до Уралу, Ічкерійсько-Дагестанський халіфат до Волги, а Московську демократичну республіку населятиме тридцять мільйонів цілком протверезілих, притомних і адекватних московітів. Гасло «Навіки разом!» замінить інше - «Навіки порізно!», і ми нарешті матимемо більш-менш нормального сусіда.