Минулої суботи за збігом обставин я став свідком флешмобу пам'яті Небесної Сотні, організованого українською діаспорою в Берліні на площі Парізер Плац біля Браденбурзьких воріт. Це місце є одним з найважливіших і найвідвідуваніших у столиці Німеччини.
Акція виглядала так: читці, вдягнені переважно як за часів революції - у поліетиленові дощовики поверх одягу й каски - стояли серед площі й зачитували уривки занотованих спогадів активістів Майдану та імена загиблих німецькою, англійською, українською, російською мовами.

Утворювалось багатоголосся, що вражало не лише змістом окремих текстів, а й унікальною цілісністю. Власне, саме таким і був Майдан - спільністю несхожих, яка допомогла вистояти нам тоді й допомагає зараз.

Власне, далі нема чого додати, окрім цього:

«Я ніколи не міг уявити, що моя Україна стане такою, що я буду змушений брати участь у бойових діях. Хоча які там бойові. У бойових діях брали участь ВОНИ, а ми лише перебігали, як мурахи, від укриття до укриття, з палицями і пляшками в руках. Докинути коктейль було практично неможливо, ВОНИ рухались на височині, метрів на 100-150 вище від нас.

Але, ми, попри все, наступали. Беззбройні. Перелякані. Розгублені. Брудні. Але наступали. Люди падали. Хлопець у мотоциклетному шоломі перебігав дорогу і майже добіг до укриття. Майже добіг. Я не знаю його імені досі. Я бачив, як падали миттєво (напевно, куля потрапляла в голову і смерть наступала одразу) і як падали як у сповільненій зйомці (поволі присідаючи, схиливши голову до грудей і безсило завалюючись на бік). Майже ніхто не лежав на спині, усі вбиті лежали на боці або в інших позах. Кров'ю було залито, замазано, забризкано майже все - люди, земля, дерева, обличчя, одяг, щити, каски, барикади, покришки, пляшки. Здавалось, патьоки крові стікають навіть небом, настільки заволодів усім того ранку червоний колір.

Спогади переповнюють мене, я просто нашпигований ними, голова розбухає, але я зупинюсь. Усе одно описати так, як це міг би талановитий письменник, не вийшло. Просто я сьогодні зайшов в Інтернет, приїхавши додому, і вирішив трохи описати той просочений кров'ю день.

І наостанок. Друга, з яким я там був, звали Олег Ушневіч. Звали. Його застрелив снайпер на Інститутській. Звали. Я відмовляюсь у це вірити.

Вічна всім пам'ять».