Для мене Широкине - це перебіжки під снайперським вогнем, воронки у півтора метри завглибшки и найсмачніша в світі кава просто на передовій під час бою. Це люди, яких я знаю і яким вдячний за те, що готові були за будь-яку ціну не пустити війну до Маріуполя, і далі, на Захід. «Азов», «Донбас», морська піхота, «Правий сектор», тридцять сьомий бат, Муслім та його чеченські добровольці, Ігор «Тополя» та відчайдухи-унсівці - всіх цих людей, геть різних за віком і світоглядом, єднає цей клаптик нашпигованої свинцем землі. Картинки - ось що для мене Широкине. Комікс моєї особистої історії, яка стає історією країни. Ось я їду разом з розвідкою «Азова» у невідомість. Бо тоді, у чотирнадцятому, село було не наше. Було страшно, але до того моменту, коли хлопці у машині, як по команді, пересмикнули затвори. Щось переключилося і в моїй свідомості. Ось на «Маяку» триває бій, і літній дядько, боєць «Донбасу», Руслан, ввічливо каже мені:

«Андрію Батьковичу, може, постріляєте?» Я, втративши сенс реальності, намагаюся пояснити, що журналістові стріляти не можна. Але, мабуть, своєю відмовою я його розчарував, і він так спокійнісенько каже: «Ну, раз не стріляєте, то хоч кави попийте». І я з великою філіжанкою стою поруч із АГС, що працює по школі, і сьорбаю каву. З тієї школи снайпери бойовиків наробили багато біди. Десь там, за школою, стрімка і нещадна ракета з ПТУРа вбила двох хлопців у новісінькому «Спартані», а потім цей «Спартан» витягнули безбашенні «донбасеки» - так гібрідно називали легалізовану в батальйоні «Донбас» розвідку «Правого Сектора». Згодом мені так болісно було почути про загибель їхнього командира Сергія «Гріна» Шилова, бо він для мене теж навіки залишився десь серед небезпечних вулиць-лабіринтів Широкиного. Десь за школою.

«Гал», «Соболь», «Муслім», «Червень», «Малиш», сотні інших, кого я не називаю, - хлопці, ця країна вас ніколи не забуде. Бо ви і є країна. Тому ви опинились у Широкиному.

І ось я стою з «Тополею» та його побратимами на ганку тієї самої школи, звідки ще кілька днів тому валив снайпер. І в руках у нас синьо-жовтий прапор, а священик у плямистому однострої співає «Отче Наш». «Русскій мір» відступав раптово, вночі, покидавши на землю боєкомплект, уніформу та сухпаї, але разом з тим встиг замінувати вулиці та провулки. «Це нічого», - каже «Тополя» - «коли руський мир відступає, за ним завжди приходить справжній.