Сан-Франциско впроваджує амбітний план обмеження продажу пластикових пляшок. До 2016 року керівництво міста розраховує закінчити імплементацію закону про заборону продажу води в пластикових ємкостях на території, яка належить місту, в парках та на масових заходах. В Україні ж чиновники лише розпочали перший, проте важливий етап – створення законодавства по переробці відходів. Проте, вже і на цьому етапі найшлося «яблуко розбрату».

Скажи «НІ» пластику

Десять років тому ніхто в світі не міг уявити життя без поліетиленового кулька: чи це похід в супермаркет, чи на шопінг, чи просто на пікнік. Кульок - це був елемент must have. Аж поки в 2007 році в Сан-Франциско місцева влада вперше приймає закон, який забороняє продаж кульків у більшості магазинів. Після цього почалася хвиля подібних ініціатив у інших містах світу. Хтось вводив заборону продажу кульків в супермаркетах, а хтось обкладав податком їх вартість. Зараз в більше, ніж в 30-ти країнах світу існують обмеження в продажі поліетиленових кульків. Навіть, в Україні, де відсутня культура поводження з побутовими відходами, а законодавства щодо їх переробки взагалі не існує, зареєстровані місцеві ініціативи по забороні продажу поліетиленових кульків в супермаркетах. Подібна ситуація зараз відбувається з харчовими пластиковими контейнерами: Сан-Франциско заборонило, Нью-Йорк на стадії створення закону, інші країни також частково ввели обмеження.

Але на цьому не кінець... В 2014 році місто-локомотив змін, Сан-Франциско, прийняло радикальний і жорсткий закон про заборону продажу води в пластикових пляшках на території, яка належить місту, в парках та на масових заходах. В наших реаліях уявити життя без пластикової пляшки води - нереально.

На упаковці відомого українського виробника води пишеться «Споживати не менше 1,5 л води в день». Давайте порахуємо: в день - мін 1 пляшка, в рік - 366, за все життя більше 20 тисяч. А тепер візьмемо Україну: на рік - 15 мільярдів, за 60 років - близько 1 трильйона пляшок. Колосальна цифра... Якщо подумати, куди попадають ці всі пляшки після їх використання стає не по собі: вода, ґрунт , а потім харчі, напитки.

Щоб мінімізувати забруднення середовища, керівництво Сан-Франциско прийняло вольове рішення заборонити продажу пластикових пляшок для води та розпочати широку кампанію в підтримку багаторазових ємкостей. Чому лише для води? Муніципалітет встановив фонтани або автомати з питтєвою водою в місцях, де обмежили продаж води в пластиковій тарі. На жаль, альтернативу солодким напоям ще не знайшли. Проте, є прогноз, що таку продукцію дозволять продавати лише в скляній або жерстяній тарі.
Українське законодавство - стимулює використання пластику

На сьогоднішній день пластик - найдешевший вид матеріалу для збереження та транспортування продукції. В законах України по поводженню з побутовими відходами не існує жодних обмежень по його використанню. Більше того, якщо до весни 2015 роки виробники упаковки хоча б сплачували умовний «податок на упаковку» (постанова КМУ №915), що хоча б в якісь мірі стримувало виробництво та купівлю таких товарів, то зараз Україна отримує лише тони пластикових пляшок, упаковок, які в кращому випадку століттями розкладаються на сміттєзвалищах. В гіршому, плавають по річках, лежать в ярах, лісах... Так, наприклад, в Закарпатті дослідники порахували, що під час паводку за 1 хв річка несе 25 тисяч пляшок. Частково їх витягають небайдужі люди і вивозять на сміттєзвалища, де вони розкладаються століттями та виділяють шкідливі речовини в ґрунт та в повітря.

Повернемося до податку на упаковку. В Україні його вже неодноразово, то вводили, то відміняли. Вперше в 1998 році разом з законом «Про відходи» було створено Державну компанію «Укртараупаковка» (Постанова КМУ №216), яка займала монопольне становище і повинна була за фіксовані тарифи збирати та утилізувати тару та упаковку. Проте через рік її закрили через тиск ділових кіл (Постанова КМУ №578). Через два роки в 2001 році Кабінет Міністрів України приймає постанову №915 відповідно до якої попереднє державне підприємство переформатували в «Укрекокомресурси». Після років діяльності підприємство отримало в народі синонім «корупція», «відмивання грошей», але так і не почистило країну від сміття.

Впливове лоббі міжнародних компаній все таки добилося скасування постанови КМУ №915 весною 2015 і з того часу «податок на упаковку», який був закладений у вартість всієї продукції, не сплачується державі для утилізації сміття. Але й ціни на товари не змінилися в меншу сторону... Виникає риторичне питання - куди пішли мільйони, які б могли витрачати на очистку нашої країни від відходів?

Хто заплатить за сміття?

На сьогоднішній день в Верховній Раді України зареєстровано ряд законопроектів, в основі яких лежить створення галузі переробки відходів. Вже місяці сторони процесу дискутують, як має виглядати закон, хто має збирати, хто має платити, і хто все це очолить. Поки триває затяжна стадія обговорення, Україна тоне у смітті. На сьогоднішній день територія всіх сміттєзвалищ України займає майже 0,25% від всієї території! Серед них більше 6-ти тисяч санкціоновані сміттєзвалища, а майже 33 тисячі - несанкціоновані. Давайте, задумаємося... Це колосальна територія чорноземів, яким би найшлося більш ефективне застосування.

За інформацію з наших джерел у Верховній раді, основним розходженням в поглядах є спосіб збору оплати за переробку сміття. Представники міжнародних пакувальних корпорацій вважають, що їх ця ситуація не стосується і за переробку повинен заплатити споживач, а вони повинні зібрати лише певний процент своєї упаковки і переробити. Так звана «концепція розширеної відповідальності виробника». В деяких Європейських країнах, де діє така система, споживачі через комунальні платежі платять близько 300 грн в рік лише за переробку сміття. Чи реально це для нас за сучасних обставин? Інша сторона вважає, що ціна переробки повинна бути включена в вартість кожної упаковки, яку потім прийдеться відокремлювати і безпечно утилізувати. За таким варіантом, ціна, наприклад на воду в півлітровій пластиковій ємкості, збільшиться лише на 11,6 коп. Чи дуже вдарить це по кишенях споживачів?
Ми повинні змиритися з одним фактом: у будь-якому з випадків заплатимо ми як кінцеві споживачі. Тут більше дилема соціальної справедливості. Чи ми заплатимо у вигляді комунального платежу за себе і «за того хлопця», як це зараз робиться за вивіз та збір сміття, чи чітко за упаковку, яку використали. Ні більше і не менше.

В той час, коли весь світ бореться за скорочення використання шкідливих видів упаковки та тари, українське законодавство не має жодних бар'єрів чи обмежень для них. Тому чекати рівня поводження з побутовими відходами, як в Сан-Франциско чи будь-якого європейського міста, де діє принцип «забруднювач платить», нам ще дуже довго. Але необхідно починати роботу в цьому напряму, інакше єдиний спадок, який ми залишимо нашим дітям буде хіба що сміття...

Дмитро ЛЕВЧЕНКО