Так важко здобута суспільна угода на Майдані 2013-2014 рр. та в АТО 2014-2015 рр. зараз фактично в Україні зруйнована.

Політична криза - то лише вершина айсберга української політики. Глибинна суть цієї політичної кризи - руйнування суспільної угоди.

Перемоги та поразки

Досвід це відрефлексовані несподівані помилки та випадкові удачі. Тільки рефлексивне врахування досвіду є умовою можливого успіху. Якщо помилки чи удачі не аналізуються, успіх неможливий.

Мінський процес це помилка чи удача?

Якщо порівнювати "мінський процес" з його відсутністю, то це удача. А якщо порівнювати його з можливими "будапештським процесом" чи "нормандським процесом"? Тоді скоріше це помилка чи невдача.

Коли читаєш звіт Уряду, то доходиш висновку, що його писали генії - суцільні перемоги і жодних поразок з аналізом їх причин. Так не буває - особливо, коли вся українська громада цьому не вірить і не бачить цих перемог.

Проблема українського правлячого класу не в тому, що він генерує більше помилок, ніж удач. Його проблема в тому, що він не рефлексує ні те, ні інше як досвід відносно публічних цілей, а тому в принципі не може досягати успіху.

Коли поразки видаються за перемоги, а випадкові перемоги не усвідомлюються з точки зору їх причин, то це кінець, навіть коли він розтягнутий у часі.

Проблема українського правлячого класу у тому, що за весь час він так і не здійснив жодної значущої соціальної інновації. Перемоги українського правлячого класу були пов'язані або з діями інших країн (санкції, дипломатичний тиск на Росію), або з діями іноземців у владі.

Українська громада не може постійно сподіватися лише на зовнішні дії щодо України.

Скажемо прямо - українська громада дозволяє себе доїти, обкрадати, обманювати і принижувати, якщо правлячий клас хоча б якось виконує свої функції. Якщо ж правлячий клас перекладає ці функції назовні і не хоче їх виконувати, то навіщо такий правлячий клас? Тоді українській громаді потрібно оголосити конкурс і набрати собі Президента, Парламент і Уряд з іноземців.

Отже маємо таку суверенну ситуацію в Україні.

Після Революції Гідності українська громада щиро намагалася перевести процес переукладання суспільної угоди всередині країни в публічну площину, задля чого були здійснені перевибори Парламенту та Президента, утворення Парламентської Коаліції, розробка Коаліційної Угоди та призначення Уряду народної довіри.

Але правлячий клас, потураючи уникненню покарання частиною своїх представників за злочини проти свого народу, саботуючи реформи, затягуючи антикорупційну боротьбу та зрештою відмовившись виконувати Коаліційну Угоду, відмовився від виконання своїх функцій.

Замість того, щоб зафіксувати нову суспільну угоду в Україні і на базі цього закласти підвалини нової інноваційної Конституції, правлячий клас прив'язав конституційний процес до зовнішнього управління суверенітетом через війну (сором'язливо називаючи її АТО) та "мінські домовленості", що спричинило кровопролиття під стінами Верховної Ради та широкий громадський протест у вигляді заяв та протестів численних громадських діячів.

Замість стимулювання соціальної енергії власної громади, спрямування її на перемогу у війні та розвиток самозайнятого підприємництва, правлячий клас продовжував робити ставку на "олігархічний консенсус" та дипломатичну метушню навколо агресії Росії, втрачаючи частини території України.

Фактично правлячий клас каналізував революційну соціальну енергетику української громади, не давши їй ані здійснити визволення своєї території у війні, ані генерувати ініціативи в соціальних, культурних та економічних реформах, ані підтримати народними інноваціями вихід з кризової ситуації.

Все це призвело до руйнування суспільної угоди в Україні.

Суспільна угода - від руйнації до поновлення

Головна проблема суспільної угоди: хто з ким домовляється - еліта між собою і залучаючи до угоди суспільство; суспільство всередині себе, уповноважуючи еліту на контроль за виконанням угоди; чи еліта з суспільством?

Направду, ні перше, ні друге, ні третє.

Коли в суспільстві є довіра до наявної еліти, суспільна угода укладається між елітою і активною громадськістю. Чи точніше, елітні групи домовляються, а суспільство пристає на їх домовленість.

Тобто значною мірою це пакт еліт.

Але коли довіра до еліти в суспільстві зруйнована, то нова суспільна угода стає можливою за умов виникнення контреліти.

І тоді контреліта за підтримки суспільства започатковує нову суспільну угоду, яка люструє старі елітні групи.

Тобто значною мірою це все-таки суспільна угода.

Отже суспільна угода за умов існування довіри в солідарному суспільстві це пакт еліт, а суспільна угода за умов зруйнованої довіри в несолідарному суспільстві це інструмент люстрації елітних груп шляхом переукладання суспільної угоди без участі старих еліт.

В Україні недовіра зафіксована з обох боків: 1) Президент на чолі правлячого класу вважає неприйнятним громадський конституційний процес поза контролем правлячого класу; 2) громада вважає неприйнятною фейкову президентсько-парламентську редакцію Конституції.

Інакше кажучи правлячий клас вважає: бидло не пише конституцій, а громада вважає щодо правлячого класу: вас, уродів, ніхто не питатиме, напишемо самі, а незгодних відлюструємо. Це якщо коротко і просто.

Яка є небезпека?

Є небезпека, що стара еліта, отримавши вотум недовіри, почне підкуп суспільних груп, політичну мімікрію під реформаторські утворення, прилипання до громадського протесту і мімікрії під контреліту, особливо через олігархічні ЗМІ.

Як все-таки визначити справжність здорової еліти чи справжність контреліти?

Які б ознаки ми не намагалися побачити, в результаті їх лишиться лише дві.

Нова еліта це та, яка здатна до соціальних інновацій, тобто та, яка реалізовує вистраждані інтелектуальні ідеї і на чий бік схиляються інтелектуали.

Нова еліта це та, яка обстоює не елітний (олігархічний) консенсус, а солідарний підхід з благородних мотивацій.

Тобто ось дві ознаки - здатність до інновацій та благородна солідарність.

Причому важливе саме поєднання інновацій та благородного солідаризму.

Громадський конституційний процес

Відмова західних лідерів від прив'язки конституційного процесу в Україні до зовнішнього управління з причини громадського опору в Україні такій прив'язці, не навернула український правлячий клас до відвертої розмови з громадою щодо аналізу причин того, що сталося, і Президент та значна частина Парламенту безпідставно упевнені, що зможуть розробити та прийняти Конституцію в обхід української громади.

Спроби української громади започаткувати конституційний процес самостійно, публічно, але в обхід неефективної політичної системи, наштовхнулися на спротив правлячого класу.

Сьогодні Президент - принциповий противник ідеї Конституційної Асамблеї. Президент діє за принципом "і сам не гам, і вам не дам".

Сьогодні значна частина Парламенту - теж принципові противники ідеї Конституційної Асамблеї. Головна причина - депутати погоджуються лише на такий громадський конституційний процес, який вони хочуть повністю контролювати.

Українська громада почала діяти за принципом - більше конституційних асамблей, хороших і різних.

Власне український правлячий клас робить те, що він завжди робив в бажанні маніпулювати і доїти власну громаду: якщо процесом не можна управляти, то його потрібно хаотизувати (розділяй і владарюй).

Правлячий клас не розуміє, що з Конституцією гратися не можна - не можна відлучати громаду від цього процесу, бо у підсумку це означатиме фізичну смерть багатьох представників правлячого класу.

Український правлячий клас черговий раз в історії України загнали в сюжет поразки, і він продовжує жити за цим сюжетом. Але українська громада не хоче отримати поразку лише тому, що мотивації її правлячого класу примітивні, несамостійні, неблагородні.

Отже маємо - український правлячий клас втратив довіру української громади, не здатен самостійно поновити її та зафіксувати у вигляді всенародно підтриманої Конституції. А українська громада самостійно намагається самоорганізуватися довго і проблемно.

Тут виникає суттєва проблема самоорганізації. В мережі (Інтернет, соціальні мережі) самоорганізація існує на рівні форматів та протоколів самої мережі. Але в ієрархічному суспільстві дуже важко створити самоорганізовані мережеві структури, особливо, коли ще й правлячий клас цьому опирається та ще й індивідуалізм українців проявляється повсякчас - хто б не був лідером процесу, він обов'язково викликатиме протидію інших претендентів на лідерство.

В ситуації руйнування суспільної угоди в Україні, в ситуації загальносвітової кризи, яка свідчить про серйозні (фундаментальні) зміни у світі, в ситуації неспроможності українського правлячого класу самотужки справитися з глобальними викликами, в ситуації відсутності у української громади мережевих компетенцій, необхідно здійснити в громадському конституційному процесі такі оргзавдання:

1) Відновити суспільну угоду всередині самих ініціаторів (гуртування контреліти) шляхом розробки Технічного Завдання (формування цілей та принципових вимог) до нової Конституції;

2) Забезпечити розробку форматів та протоколів мережевого обговорення, де би питання лідерства в конституційному процесі було вирішено багатофокусним чином (шляхом розподілу компетенцій, а не повноважень);

3) Забезпечити широку змістовно-текстову участь інтелектуалів (українських, російських, європейських, американських) в розробці української Конституції;

4) Здійснити розробку професійними правниками-райтерами тексту Конституції на основі ТЗ, знаходячи в світовій думці найкращі способи реалізації вимог ТЗ на тривалу перспективу (хоча б на 100 років наперед);

5) Публічно обговорити текст Конституції (в тому числі в Інтернет та соціальних мережах) - тобто поширити суспільну угоду ініціаторів на все українське суспільство;

6) Проголосувати Конституцію на референдумі і таким чином зафіксувати нову суспільну угоду в правовому просторі.

Принципи громадського конституційного процесу

1) Громадський конституційний процес має бути інноваційним, тобто нинішня Конституція не редагується, а переписується наново, це також означає, що майбутній світ описується в нових термінах, в новому дискурсі, де наявні конституції різних країн у світі беруться до уваги лише з точки зору критичного аналізу старих підходів та подекуди уже запропонованих недавніх конституційних інновацій;

2) Громадський конституційний процес має бути суверенним (він має бути відірваним від "мінського процесу", на нього не можуть впливати представники Росії, Європи та інших країн, на нього не можуть впливати представники окупованих територій). Люди, що стріляють в наших громадян, не мають права брати участь в розробці Конституції наших громадян.

3) Громадський конституційний процес має бути позаполітичним: це означає, що діючі політики та політичні партії не беруть безпосередньої участі в процесі, вони можуть надсилати своїх компетентних представників, які мають в змістовному плані доводити свої ідеї публічно;

4) Громадський конституційний процес має бути позаадміністративним: держава та муніципії в принципі не можуть брати участь в цьому процесі, навіть через своїх представників (тут вони можуть діяти лише через представників відповідних політичних партій);

5) Громадський конституційний процес має бути невідворотнім, тобто він відбувається за будь-якого ставлення Президента та Парламенту: погоджуються вони підтримати і законодавчо унормувати цей процес - добре, не погоджуються - значить він буде іти без їх згоди;

6) Громадський конституційний процес має бути самофінансованим (позадержавно і позамуніципально, але не на іноземні гранти) - патріотичний український бізнес створює фонд, з якого фінансує цей процес, а використання фінансування конституційного процесу контролюється публічно з періодичним звітом про роботу за витрачені кошти;

7) Організація громадського конституційного процесу не має лідера, вона має координаційний центр, який здійснює узгодження форматів та протоколів обговорення - від регіональних обговорень до всегромадського обговорення;

8) Український бізнес має попередньо публічно погодитися на пряму і недвозначну вимогу громади - деолігархізація і суттєве зменшення впливу крупного бізнесу на політику, і тільки за цієї умови представники бізнесу можуть брати участь в громадському конституційному процесі через своїх представників;

9) Є дві організації, що претендують на роль моральних лідерів - група "1-ше грудня" і група "21-ше листопада" - саме ці групи можуть виконати важливу функцію: обмеження можливостей невідлюстрованого правлячого класу хаотизувати громадський конституційний процес за рахунок створення паралельних розробок "громадських конституцій", відтак ці групи мають забезпечити принцип консенсусу - підготовлена має бути лише одна Конституція, а спроби розробки паралельних текстів будуть розглядатися як саботаж і вести до люстрації цих саботажників, особливо це стосується нинішньої президентсько-парламентської редакції Конституції;

10) Люстрація всередині конституційного процесу має породити люстрацію у зв'язку з конституційними процесом, тобто потрібно після прийняття Конституції на референдумі здійснити більш широкий процес люстрації правлячого класу на основі Конституції, яка має вміщати правила люстрації влади та громадського контролю бізнесу;

11) Прийняття громадської Конституції відбувається шляхом референдуму, де можливо винесення альтернативних питань щодо окремих положень однієї Конституції;

12) В прикінцевих положеннях Конституції передбачаються перевибори всіх органів влади за новими правилами і в нову політичну систему.

Третій Майдан - це громадський конституційний процес, який має призвести до подальшої люстрації частини правлячого класу, який не бажає змінюватися, і до відновлення суспільної угоди в Україні на нових засадах.