Призначення Юрія Щербака головою Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (президентський указ №79/2016) мене особисто водночас і радує, і трохи засмучує. Радує - бо цей комітет очолив поважний некон'юнктурний інтелектуал - письменник, науковець, дипломат.

А засмучує - бо Юрій Миколайович так і залишиться без цієї заслуженої ним премії (це ж бо тільки «літературознавець у цивільному» Шамота, який очолював Шевченківський комітет в 1970-ті, у часи маланчуківщини, міг сам собі виписати медаль із зображенням Тараса Григоровича...).

Тим більше, що премію зараз, як на мене, треба не просто реформувати - її слід рятувати як суспільно значущу відзнаку. Згадаймо: після того, як Іванові Дзюбі, що очолював Шевченківський комітет у 1999-2005 роках, вдалося реанімувати цю найвищу українську гуманітарну відзнаку, змінивши її назву та частково статус (із «державної» вона стала «національною»), різко збільшивши (якщо не помиляюсь, удесятеро) розмір фінансової частини нагороди та домігшись невтручання влади у процес обговорення та присудження премії. Добір став суворішим, і ніяка ідейність не рятувала авторів мистецьки слабких творів.

Погляньмо на премії 2004 року (навмисне беру далеко не найкращий час, останній рік владарювання тріо Кучма-Медведчук-Янукович): літературознавець Юрій Барабаш, кінорежисер Сергій Буковський, письменник Василь Слапчук, оперна співачка Людмила Юрченко, художник-графік Сергій Якутович. Все це справжні достойники культури, хто більш, хто менш елітарної, зі своїм стилем, творці нового. А проте часом комітет колективним рішенням усе ж надавав відзнаки людям, які є радше вмілими ремісниками, ніж натхненними творцями. Ба більше: «за бортом» із незалежних від голови комітету причин опинилися, скажімо, визнаний класик української літератури Василь Барка та неординарний літературознавець і мемуарист Роман Корогодський...

Ну, а після Дзюби комітет почав потрапляти в халепи. Візьмімо хоча б дещо забутий уже скандал зі зняттям актрисою Галиною Стефановою своєї кандидатури (їй свавільно викреслили з числа моновистав, за які вона була номінована, «Польові дослідження з українського сексу», мабуть, уважаючи цей твір надто непристойним для споконвічної української цнотливості). За президентства Віктора Януковича вона знову була «одержавлена», наслідком чого стало позбавлення письменника Василя Шкляра Шевченківської премії, якою його відзначив комітет. Таке сталося вперше за роки перебудови та незалежності.

Саме з цього моменту, я вважаю, премія була повернута у річище «совка». Власне, ми й сьогодні маємо не символ заслуг перед культурою, а символ заслуг перед владою, лояльності до неї.

Думаю, Юрієві Щербаку буде непросто перебороти ці тенденції, довести президентові, що національне є вищим за державне, а новим членам комітету - що сума критеріїв премії має органічно поєднувати пошану до традицій (але не всіх!) і відкритість до новацій (також, як на мене, не всіх)...

Тим більше, що сьогодні з'явилися такі собі «хунвейбіни-від-культури», які по молодості років не знають історію і щиро вважають, що Шевченківська премія є одним із символів сталінізму та що у Німеччині нікому не спаде на думку нагороджувати митців заснованою Гітлером премією. Насправді ж премія була заснована 1961 року на піку бодай часткової, але десталінізації; це був рік винесення тіла Сталіна з мавзолею у Москві, рік нещадної критики найближчих сталінських соратників з найвищих трибун і рік, коли головний редактор «Нового мира» Твардовський прочитав повість Солженицина «Один день Івана Денисовича» та почав «пробивати» її в друк.

А першими лауреатами премії в 1962 році стали Олесь Гончар, Платон Майборода та Павло Тичина. Так, рішення про присудження премій затверджували ЦК Компартії України та Рада Міністрів УРСР, але в невже в цьому випадку їх отримали не варті відзнаки митці?

Загалом же серед трьохсот осіб, які одержали Шевченківські премії за радянських часів, чимало талановитих митців (згадаймо хоча би Галину Кальченко чи Павла Загребельного), проте чимало і кон'юнктурників та бездарних співців «величі радянської доби». Тож лауреатами ставали й ті, чиї прізвища зараз нецікаві навіть історикам культури.

Траплялося й таке, що небездарні митці, щоб одержати цю премію, виставляли попереду своїх цілком нормальних творів так звані «паровозики» - вірші чи картини про Леніна та партію, і що дурнішими були ці «паровозики» - тим легше здобувалася премія. Одне слово, всяко було. А щодо Гітлера...

У Німеччині ж не скасували Вагнерівський музичний фестиваль через те, що це був улюблений фестиваль фюрера, чи не так? Хоча по війни аж п'ять років думали - і в 1951-му таки відновили його.

А, тепер, повертаючись до проблеми статусу премії, поставимо запитання: чому митці мають одержувати її з рук держави, точніше, з рук чинної на цей час влади? Чи можна ототожнювати обраного на п'ять років президента та Українську державу, ба більше - українську націю? Чи не варто (це лише один із варіантів розв'язання проблеми!) перетворити Шевченківський комітет на колегію моральних й інтелектуальних авторитетів, які не прагнуть ані влади, ані нагород, за прикладом «Ініціативи 1 грудня»? А глава держави зможе туди входити як один із рядових членів...

Як би там не було, Шевченко - це символ. Символ незнищенної України, її екзистенційного єства, непідвладного зовнішнім потугам. Символ вершини, на яку маємо постійно сходити.

Тарас Шевченко має бути поза дріб'язковими випадковостями, поза принизливою буденщиною, але не поза нашим буттям, не поза часом і простором пошуків українською людиною самої себе. Гідною такої високої символіки має стати й Шевченківська премія.