"Історія повинна вміти червоніти" . На такий заголовок я сьогодні натрапила і просто мене це вдарило. У хорошому сенсі. Я нещодавно писала про теперішні заголовки, про їхню маніпулятивність, дешеву сенсаційність, перекручення та іноді явну неправду.

Є псевдомистецтво, а є мистецтво. Це якраз - воно.

Але щоб так сказати, ну, що "історія повинна вміти червоніти", виявляється, треба бути "єдиним в Україні теоретиком історії повсякдення, професоркою, доктором історичних наук, вінничанкою Ольгою Коляструк". Це мені випадково трапився пост про її лекцію тут, у ФБ.

Між іншим, скільки неймовірно цікавих людей, як весняні паростки, з"являються публічно в Україні. Потихеньку, на ніби вторинних ресурсах, але вони поступово формують те, про що ми мріяли і за що, власне, боремося - громадянське суспільство.

З"являються такі люди, з"являються забуті архітектури, фантастичні архітектори, художники, вчені, селекціонери, любителі чи професіонали - безкорисливі - пошуків забутих імен, палаців, українських революцій, битв, подвигів, мирних подій, правильного садіння городів, простих, але славних сільських чи містЕчкових імен. Люди перестають соромитися свого, починають озиратися навколо і розуміти, що наша історія така ж неймовірно цікава своєю автентичністю, неповторністю, як будь-яка інша.
Оця тема сорому чи гордості за своє мені завжди була цікава.

Учора трохи було дискусій про неділю, в яку всі просять пробачення. Це також важливо. Бо якраз просити пробачення, це і є вміти червоніти. Ну, щоб уже зовсім просто - мати совість. Щиро, звичайно.

І ще до цієї ж теми. У мого діда було означення найгіршої людини, ну, такої, останньої, він казав про когось дуже поганого - "немає встиду".

І той заголовок, про який я вже написала - просто супер, як на мене. Вміти червоніти - це вміти усвідомлювати свої помилки.
І йти далі.