У чому безсумнівний позитив усієї цієї історії навколо Кабміну України й особистості нинішнього і майбутнього прем'єр-міністрів, так це в тому, що вся ця трагічна оперета виявляє цілковиту деградацію, ентропійність, нікчемність, імітаційність, тупість і недолюдськість українського політичного істеблішменту (слово «еліта» в цьому разі вживати не просто страшно, але неможливо). Про це у своєму блозі на сайті "Новое время" пише російський політолог Андрій Окара.

І зовсім не тому, що настільки важко шукають вихід із парламентської кризи, не тому, що так багато претендентів на крісло прем'єра - як на скриню мерця. Це якраз нормально (хоч і негарно) і є свідченням конкурентної політики та поліархічної структури політичної системи. Хоча це, звісно, гидко, коли імена потенційних прем'єрів тасують, як колоду карт.

А тому, що жоден із потенційних кандидатів не говорить про своє бачення майбутнього, про стратегії розвитку України, про своє бачення модернізації, про плани виходу з економічного колапсу. Їм це просто нецікаво та неактуально. Деякі повторюють як мантру слова: «технократи», «квотний принцип», «партійний Кабмін», «уряд національного порятунку», «тарифи», «пенсії», «корупційні потоки». Мабуть, вони є таємними адептами карго-культу і сподіваються, що повторення чужих дурниць і помилок може принести щастя.

Але нікого з них не цікавить ні розвиток країни, ні «нова економіка», ні «стара» (індустріальна) економіка, ні концепти інноваційної модернізації, ні перспективи переходу до нового технологічного укладу, ні «ревіталізація» Донбасу, ні нові агротехнології, ні органічне землеробство.

У критичні моменти боротьби за владу політики раптом забувають всі кучеряві словеса, призначені для лохів і виборців: на перший план виходять чисті інстинкти, чиста воля до влади. Саме це ми можемо спостерігати останніми днями: жодних «зайвих» слів - про стратегії та модернізації приреченої економіки. Тільки гранично чистий інстинкт - боротьба за ресурс, боротьба за потоки, боротьба за те, хто оббілує тушу великого і доброго, але майже добитого звіра - українського Левіафана. Загалом, з таким істеблішментом ефективно і вистрибом просувається лише один процес - процес стирання імені України з карти світової політики та світової історії.

За умов «to be or not to be» Україну можуть врятувати тільки надлюди і надзусилля. Такі політичні та управлінські «кіборги».

А ви, особисто ви, готові стати надлюдиною? Готові докладати надзусиль і йти на самообмеження заради загального добра?