Я мав унікальні передумови для того, щоби бути толерантним - виріс в інтелігентній, ліберальній і не релігійній родині. Моє оточення не було ксенофобним. Мені ніхто не вкладав у голову, що якийсь різновид любові, не забороненої кримінальним кодексом, може бути гріхом.

Коли мені було 15 років і мій друг дитинства повідомив мене, що він ґей, я сказав «ага, ну окей».

І все ж навіть я пройшов певний еволюційний шлях до теперішнього рівня толерантності. Я «перехворів» роздумами на тему природності й неприродності тих чи інших комбінацій. Мені нелегко було обмежити себе у вживанні слова «підарас». І так далі.

Ви не можете зробити людину толерантною. Ви не можете розпорядитись, щоб вона почала поважати інших. І вже точно не можете помахом чарівної палички зробити толерантною громаду або суспільство. Толерантність - це наслідок тривалих світоглядних перетворень, які залежать від купи чинників, від виховання до інформаційного фону.

Часом цей процес відбувається швидше, часом навпаки - починається регрес, і людина скочується до мракобісся. Для людей, які вже усвідомили необхідність толерантності, це величезна робота над собою, своїми звичками, лексикою, поведінкою, над тим, як вони пояснюють певні речі своїм дітям.

Чи відбувається процес переходу від ксенофобії до толерантності в українському суспільстві? Серед львів'ян? Так.

Чи близький він до завершення? Ні.

Чи є сенс, зафіксувавши певну проблему на цьому шляху, рвати на собі волосся і волати «мені соромно за Львів!» і «я розчарована у Львові!»? Питання риторичне.

Я думаю, що рано чи пізно толерантність стане нормою. І не впевнений, що розчаровуватись і опускати руки є правильним кроком у цьому напрямку.