Водій-одесит розповідав як вони у сороковій одеській школі щемили тих, хто говорив українською. В моїй вісімдесят другій київській школі четверо з тридцяти змушені були перейти на російську, щоб не вважатися селюками. Було кілька вчительок, які пропагували ненависть, показово кривляли українську. Десять років я розмовляв російською, а потім зробив ком'юніті україномовних киян, у нас у всіх були схожі історії побутових репресій і зустрічі нагадували анонімних алкоголіків. Ми, діти, вигадували способи захисту української.

Через якийсь час я потрапив у сумнівні спільноти, що боролись із російською з такою ж завзятістю, як колись це було у школі. Тоді вперше виникло бажання захищати вже не власну, а російську мову. Тоді я зрозумів, що немає сенсу боротися проти чогось, це деструктивна руйнівна сила на рівні шкільної шпани і училок, є користь у пропагуванні рівності і освіченості. Бути україномовним в сороковій одеській чи вісімдесят другій київській - це так, як бути геєм у Івано-Франківську чи Львові, де мери беруть на себе функції шкільних вчительок, що пропагують агресію проти інакшості.

Колись у Польщі був гучний скандал. Національний герой Лех Валенса, якого майже як Горбачова трохи більше люблять за межами батьківщини, сказав: "Геї мають бути за парканом сейму". В католицькій Польщі за батька вибачався син і пояснював, що той вже старий і не знає, що каже. Чим більше говорити про права будь-яких меншин, тим більше пацани і училки зі школи будуть галдіти. І в них навіть ще немає того покоління дітей, що вибачиться перед суспільством за старовірство їх поглядів.