Зміна прем'єра – це ключові пункти у траєкторії польоту кожного президента, і від того, як він себе поведе у точці зшивання, залежить як напрям цієї траєкторії, так і тривалість самого захмарного вояжу.

Кожен гарант стоїть перед дилемою – або віддати уряд двійнику власного его, що не може не виявитися непоміченим і не незгубним для того самого рейтингу, але зате безпечно начебто з погляду посягання на себе самого. Або віддати пульт оптимальному менеджеру, виведеному як середньостатистична одиниця на основі існуючого партійно-політичного дизайну і сформованої у поточний історичний момент громадської думки.

Другий варіант дає стійкість системі влади, у якій вона розсереджена. У першому – ілюзорну вертикальну всевдонадійність.

Кучма, коли потрапив на Печерський пагорб, першим ділом потягнув своїх. Секретар Дніпропетровського міськвиконкому Пустовойтенко – міністр Кабінету міністрів, а відтак прем'єр, секретар Дніпропетровсього міськкому партії Яцуба – перший заступник голови адміністрації президента, заступник голови Дніпропетровського облвиконкому Лазаренко – прем'єр-міністр, перший секретар Дніпропетровського обкому комсомолу Тігіпко – віце-прем'єр-міністр, його підлеглий, заворг того ж комсомольського обкому Турчинов - радник земляка Кучми. Наверху – усі пташки із гнізда Дніпрового.

Однак, колишній конструктор міжконтинетальних ракет не міг не помітити, що така кадрова монополія почала різко завалюватися у штопор. Не може одна область, навіть та сама, яка впродовж 20 років керувала Кремлем, управляти Україною.

І Кучма почав різко розбавляти те саме рідне гніздо чужими голодними вилупками. Став незамінним миколаївський корабел Кінах, як реформаторську вітрину повісили на фасад уряду портрети львівського академіка Юхновського та професора Пинзеника, підняли донецьких Йоффе і Азарова, підтягнули гуцульського Шпека і закарпатського Дурдинця, висмикнули бердичівського Піскуна, відкрили люфт для численних київських чиновних полчищ, оскільки столиця аж скрипіла від засилля провінціалів.

Коли Кучма другий раз виграв президентські вибори, і дніпропетровська команда на чолі із прем'єром Пустовойтенком сміливо знову пішла на штурм урядового корита, новообраний гарант втнув сенсацію – висунув на главу уряду ніким неочікованого бджоляра із Недригайлівського району Сумської області.

Ні, Ющенко запопадливо воював за Кучму на виборах, особливо у західній Україні, але був він не більше, ніж рядовим агітатором, який на пару зі свахою ленінця Симоненко Катериною Ващук відповідав за майже стовідсоткову підтримку Данилича нащадками Данила Галицького.

"Ющенко – прем'єр" – то була бомба і для своїх дніпровських, і для обрізаних есдеків, і для парламентського директора Волкова, які вважали себе "творцами побєди".

Кучма, в умовах постійного несамовитого шторму пробалансував цілих 10 років. Секрет довголіття банальний: щоб утримувати владу, треба нею ділитися. Узурпація влади в українських умовах регіонально-племінного устрою – суїцид.

Коли в Україні олігархат перейшов, як сказав би Ленін, на вищу стадію розвитку, – перетворився у паханат, новопечерський "проффессор" Хам, як виявилося, у кременчуцькій зоні все таки не читав Монтеск'є і Локка із їхньою теорією про систему рівноваг і противаг.

З приходом урки у президентський кабінет розпочалася форсована кримінальна окупація України.

Були три фази узурпації. Спочатку владу як корупційні потоки, а іншого розуміння влади не було і немає, нарізали у масштабах так званої партії регіонів.

Потім звузили до адміністративних кордонів Донбасу. А відтак, коли президентом де-факто був коронований принц зека Саша Стоматолог, кадровим ареалом став навіть не весь Єнакієво, а та вулиця, яка за бандитським розподілом була віддана на відкут юному кримінальному "дарованію", персональному "воділі" самого хазяїна Донбасу, кривавого Аліка Грека Вітюші Парусу-Януковичу.

Усе керівництво Уряду, Нацбанку, усіляких там мінфінів, жирних до нестями фіскальних податкових та митних органів - виключно із числа однокласників чи однобандників Саші.

Кадри вирішують усе, але – із одного барачного квартала, із однієї бандитської вулиці, яка вивела - через тюремні бараки - обранця українського народу.

Стоячи на одній нозі на цій вулиці, звівши соціальну базу підтримки до одного барачного кварталу єнакіївської зони, Янукович не міг не завалитися. Для означення паханату навіть якось не з руки вживати премудрі політологічні слівця про узурпацію, концентрацію. Попросту спотворена форма все того ж суїциду. Невблаганне затягування петлі.

Здавалося б, навіть така важка, огидна, кривава форма того самого владного самогубства мала би стати уроком для англомовних наступників. Дивлячись, як теліпається повішеним той, на місце якого прийшов ти, не затягуй власну петлю.

Та ні. Історія наживи вчить того, що нічого не вчить. Про Україну як шоколадну корпорацію не писав тільки лінивий. Про засилля рошен-кадрів уже горобці співають. І тут от квітка на цій кадровій пороховій вежі.

Гройсман. Найближчий – нема ближчого – єдинокровний друг по життю. Що називається, вінницький. Увага – далі. Колись таких називали – граф чи герцог. А в українському трайбалістському непотизмі найвищий щабель у табелі про ранги – КУМ. Правда, їх багато від Білозір до Кет Клер, але цей, що йде на уряд – Кум №1.

Слухаю глашатая нової процедури затягування петлі, достроково звільненого за зразкову поведінку кримінальним режимом Луценка: аргумент №1 за кандидатуру президента – він керував 400-тисячним містом. Але Україна – це більше, ніж 40 мільйонів. Масштаб більший, ніж у 100 разів. Тому аргумент не за, а – проти.

Чую одобрямс на пінчуківських каналах - у Вінниці є дороги, по них їздить транспорт, тому прем'єром має бути колишній тутешній "градоначальник".

Бідна Вінниця. Вона завжди кудись не туди вляпається – то ставкою фюрера прогримить, то колискою пре'єра мимоволі обізветься.

Виглядає так, що із двох уроків недалекого минулого той, що гарантує тривале сидіння на престолі, не підходить. Підходить той, що передбачає затягування петлі. За скороченою процедурою.

Василь БАЗІВ для UAINFO