У Вашингтоні проходить четвертий міжнародний саміт з ядерної безпеки. Цього разу Росія вирішила в ньому участі не брати. 2010-го, 2012-го та 2014-го брала участь, цього разу ні. Формально тому, що порядок денний для зустрічей на вищому рівні вичерпаний. В американській столиці висловлюють жаль. Старший зовнішньополітичний радник президента США Бен Родс констатував, що відмова від участі в саміті приведе Росію до подальшої ізоляції, «це втрачена можливість».

Причини московської відмови звичайно не у вичерпанні порядку денного. Там до дна дуже й дуже далеко. Насправді Путін чи міністр закордонних справ Лавров могли опинитися у становищі одинаків, з якими краще не зустрічатися, або ж знайдуться міжнародні маргінали, яких підкуплять якимись вливаннями.

Друга причина - це небажання з'явитися на саміті, в якому беруть участь президент України Петро Порошенко, президент Туреччини Реджеп Ердоган і, наприклад, президент Литви Даля Грибаускайте. Сусідство для Путіна або його міністра не дуже комфортне.

Третя і, як видається, головна причина - це безрезультатність візиту Джона Керрі до Москви й потужна критична хвиля, що піднялася в США. У Кремлі очікували на знак подяки за допомогу у витісненні бойовиків ІДІЛ і звільненні Пальміри певного пом'якшення протистояння з Вашингтоном. Начебто жартували й демонстрували невимушену обстановку на перемовинах, аж ось приїхав державний секретар на береги Потомаку й в інтерв'ю CBS заговорив інакше. Відповідаючи на питання, чи є Росія союзником США, Керрі сказав «ні».

Іншими словами, навіть щодо Сирії, де, здавалося б, цілі Москви й Вашингтона стосовно ІДІЛ збігаються, домовитися не вдалося. Звідси випливає, що немає предмета для зустрічі Путіна й Обами, то навіщо і їхати.

Друга частина, можливо, для нас ще важливіша, це донбасівський конфлікт. Питання це на зустрічі Керрі у Москві порушувалося, як і доля Савченко, але жодної чіткої відповіді не було.

Тут ми маємо дуже складну й вельми небезпечну ситуацію.

По-перше. Авантюра в Сирії не дала значних результатів і судячи з військової обстановки, що складається, взяття Пальміри армією Асада зовсім не означає перелому у війні.

Природно, що продовження конфлікту на Донбасі для Москви набуває знову найважливішого значення. Підтримка високого градуса напруженості, перманентні локальні бойові дії зі спробами прориву й виходу на оперативний простір - явна і, як здається Кремлю, вагома відповідь на небажання Заходу йти на компроміс у всьому окресленому порядку денному.

По-друге. На цьому етапі Москва наочно демонструє, що нікуди не поспішає. Перманентні політичні зигзаги в Києві мають показати Заходу, кому вони віддали перевагу перед великою і важливою Росією. Україна не може служити бар'єром проти російського експансіонізму, бо не в змозі відвоювати навіть 4% своєї окупованої території. Про Крим й годі казати. Два роки минуло, але все як було, так і є.

По-третє. Промосковські лобістські групи і навіть цілі країни готові за рахунок України на поступки Росії. На разі вони в меншості й не дуже впливові, однак вибори в Німеччині та Франції, що наближаються, можуть істотно змінити в цих країнах внутрішньополітичний розклад, який цілком імовірно зіграє на користь Росії. І це ще один аргумент, щоб із донбасівським конфліктом нікуди не поспішати. Заморожування його розглядають у Москві як свій козир, який не хочеться випускати з рук.

Перераховане належить до зовнішньополітичної складової. При всьому їхньому значенні все-таки найважливішою є внутрішня. І тут наш президент вирушив за океан фактично з порожніми руками.

Політична криза й невизначеність із його розв'язанням фактично девальвували або унеможливили реальні результати поїздки нашого гаранта до Вашингтона.

При цьому політичні тертя й відверта кулуарна боротьба є результатом відсутності значних реформ. Не будемо говорити про метушню навколо Генеральної прокуратури, хоча це найкраща ілюстрація імітації реформ, зокрема, і цього відомства.

Поговоримо про розробку новітніх зразків озброєння. Зокрема ракетного. Начебто для цього є певні можливості й виробничі умови. Тільки потрібні гроші. Багато говориться про зростання витрат на безпеку, але все одно їх дуже мало. Тільки для повноцінної розробки, випробувань, виробництва й постановки на озброєння ракети системи «Вільха» й відповідного комплексу потрібні мільйони доларів. У Росії відверто заявляють, на відміну від українських лідерів, що наша промисловість із цим не впорається. Як сказав у московській «Независимой газете» директор Центру аналізу стратегій і технологій Руслан Пухов, «це проти законів фізики».

На жаль, на разі для цього є підстави. Високий рівень безпеки, оснащення армії висококласною і сучасною зброєю може собі дозволити країна з розвиненою економікою. Це коли громадський сектор у змозі фінансувати й забезпечити ресурсами військово-промисловий комплекс. Чи можемо ми сказати, що в Україні є для цього необхідні умови. Звичайно, ні. Можна, звичайно, рапортувати, як це зробив президент, виступаючи перед слухачами Академії національної оборони України, і секретар РНБО, розповідаючи про випробування ракетної зброї. Тільки від слів до постановки на озброєння є дистанція, яку потрібно пройти, й вона не така проста. Про що свідчить як радянський досвід, так і досвід інших держав.

Складна економічна ситуація, розчарування наших західних партнерів імітацією українських реформ додає впевненості Кремлю в тому, що Київ не в змозі впоратися як з об'єктивними, так і з суб'єктивними труднощами. Тому береться на озброєння так звана технологія «стиглої хурми». Японія 1941 року вважала за краще не вступати у війну з СРСР в очікуванні його військового й політичного краху. І тоді так звані північні території можна буде взяти як стиглу хурму.

Затягуючи з реформуванням країни українська влада свідомо чи несвідомо фактично полегшує агресору заморожування конфлікту. Адже його затягування підсилює результативність московської політики. До того ж проросійська агентура в Україні в умовах політичної кризи спробує розгойдати внутрішню ситуацію.

У Москві чудово розуміють, що зволікання з реформуванням підсилює внутрішню напруженість в Україні і послаблює її на фронті. Крім того, розчарування діями влади підживлює настрої миру за всяку ціну, тому що зростає втома від безвиході.

Українській владі вже час ухвалювати кардинальні рішення й припинити опосередковано підігравати Москві. Або повне перезавантаження і в найкоротші терміни, або найгостріша політична криза з невизначеним результатом.