У мене в руках книга Юрія Луценка й Мустафи Найєма "По обидва боки колючого дроту". Її Мустафа записував під час зустрічей із Юрієм Луценком, коли того режим Януковича запроторив до в'язниці. Справді, прочитавши її одразу після подій Революції гідності (книга вийшла десь на початку 2014-го), я щиро вважав, що ось вона – правдива історія, як людина, політик змінюється, мудрішає.

І це дійсно так: і Луценко, і його інтерв'юер змінилися. Це просто факт, який не потребує оцінки. Однак обидва вже нині політики, які є не останніми нардепами у БПП (один із них навіть очолює пропрезидентську фракцію у Верховній Раді), обіцяли будь-що змінити життя українців після революції. Мовляв, такого свавілля, як за Януковича, більше не буде. І чомусь саме тим доказом, завдяки якому вони отримали мою довіру, є та сама книга, яку нині, пишучи цей допис, тримаю на колінах, розгорнутою на сторінці 166.

Це глава під назвою "Дзвінки". Я недаремно на ній зупинився. В ній Юрій Віталійович розповідає про свою розмову із дисидентом Степаном Хмарою. Епізод розповідає про його ув'язнення у Матроській тиші, коли Хмара відмовився від зустрічі із родиною тільки заради того, аби не йти на компроміс із комуністичним режимом. Зокрема це передбачало співпрацю із ним. Наведу цитату, яка мала і на мене вплив:

"Степан Хмара відмовився. Коли він це розповідав, я не міг повірити. І запитав, а чому? І він тоді сказав те, що я згадував увесь час: це був би прецедент. Якщо ти один раз пішов на цей компроміс, значить підеш і на інші. А головне, це стало б прикладом для всіх інших. Якщо хтось один пішов на такий компроміс – усі інші пішли б. У мене це в голові стриміло постійно".

Так от, до чого це я? До тої самої коаліції і методів її формування. Про політичну позицію і послідовність. "Остальное додумайте сами"...