Вони біжать за нами через копанки, завалені деревами:

- Cтоять!

Чобітки топляться в багнюці. Розумієш, почнеш бігти, перечепишся, застрягнеш. Пришвидшуєш крок, за просікою кінчаються ями, а там до машини якихось двісті метрів. Туди не дійти, вони надто близько. Пхаєш телефон під светер, защіпаєш куртку, тепер ти власниця пишнішого бюсту. Обертаєшся і чомусь відчуваєш полегшення - рідна пікселька, на рукавах - жовтосині прапопці. Твій мозок на мить перестає сприймати їх як загрозу, він каже тобі "фух, не бійся, це свої". Секундне ледь усвідомлене полегшення одразу змінюється відчаєм і якиюсь такою невластивою тобі тваринною злобою - тут вони не свої. Тут вони - вороги.

- Достали телефони, показали шо знімали, стерли відео.

- Ви хто?

- Рот закрила, дістали телефони, стерли відео.

- Ти будеш мене бити?

- Тебе нє. Хлопців - так.

Їх двоє, вони в балаклавах. В ста метрах їх більше двох сотень.

- Хлопці, чого ви в піксельці?

- Не твоє діло. Я воюював, а тепер роблю, шо хочу.

- Я обривала руки, ризикувала, годувала і вдягала таких як ви, тепер ви погрожуєте?

- Я своє одвоював, - дістає з кишені корочку УБД, - ви тут можете остаться. Це ясно?

Мені до нудоти, до тремтіння в колінах, до болю в грудях, ні, не страшно - мені бридко. Не через нього. Не через те, що заставив мене боятися, вперше боятися людини у пікселі з жовтосинім прапорцем. Мені бридко, що живу в цій державі, влада якої зацікавлена в тому щоб цей грьобаний бурштин робив людей ворогами. В державі, де населення готове вмерти за гроші, не готове думати нічим, крім стравоходу і сраки. В державі, яка допустила до того, що я боюсь тих, за чиє тепло і ситість ризикувала життям. В державі, де мені доводиться боятись вдома.

Це все я прокричала, бо ненавиджу боятись.

Урочище Корабель. Житомирщина. Сьогодні.