Гууп! - за стінку прилітає міна. Одна, друга. На дах сусіднього будинку на ізльоті падає вог.

Виходиш на вулицю - ну, не виходиш, а так, визираєш у двері - по вулиці зграйкою, як три бджілки чи три акваріумні рибки, летять три трасери з ДШК.

Не дуже стрьомно, порівняно з минулою зимою під ДАП взагалі дрібнички. Але ж щось та й літає. І біля вух каже "псшііу!" час від часу.

А світло не вимикається. Працює Інтернет.

І я, оскільки втомлена і роботи вже на сьогодні немає, іду під стіночкою до себе додому, замикаю залізні двері (уламки їх в разі чого проб'ють, а все ж перепона) і вмикаю стару комп'ютерну гру - єдину, яку визнаю і в яку граюся. Так, у мене тут є ноут. Є світло і розетка, хлопці зробили. І по вечорах я іноді граюся. А коли спокійно, навіть слухаю музику.

Паралельна реальність - тут.

Це було вчора. А сьогодні пообіді ми за оте вчорашнє добряче їм насипали. Снайпер з моєї групи знищив одного ворога. Щодо решти їхніх втрат даних у нас немає, але після того, як ми насипали їм з АГС, вони раптово припинили обстрілювати позиції наших солдатів. Тобто, спочатку огризалися ДШК і мінометом, а потім "дашка" замовчала. А міномет взагалі дві-три міни кинув і все.
Зараз я знову сиджу в Інеті. Прилітають 120-ки - помста за наші пообідні вправи. "Все в укрытие!" - повторює рація. Щойно підряд впало шість або сім штук. Гупнули близько і голосно. Вранці піду дивитися, куди були прильоти. Може, свіжих блискучих уламочків друзям на сувеніри наберу.

А наш міномет, до речі, мовчить. Здогадайтеся, чому.

Так що наша завтрашня помста під питанням. Ну, нічого, вигадаємо щось інше, способів зменшення тиску на грунт безліч.

Ні обивателі, ні прискіпливі історики так ніколи і не дійдуть згоди у питанні, хто починав першим. Пам'ятатимуть лише, хто врешті-решт переміг.

P.S. Кому обіцяла подзвонити і не подзвонила - вибачайте, до єдиної точки, де працює телефонний зв'язок, треба довго йти через відкриту місцевість