Другого квітня на карабасько-азербайджанській лінії зіткнення відновилися активні збройні зіткнення, нагадує в своєму блозі на "Новому часі" директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос. У Вірменії та невизнаному Нагірному Карабасі звинуватили збройні сили Азербайджану в наступі на південному, південно-східному і північно-східному напрямках.

Навряд чи можна очікувати, що зараз відбудеться якийсь прорив чи наступ азербайджанських військ. Нічого такого не буде. Гадаю, цей епізод вже здебільшого можна розглядати як справу минулих часів; сьогодні, можливо, останній день, коли це ще може у що-небудь перерости. І все ж серйозна зміна ситуації малоймовірна.

Сказати, що це було – спалах насильства, розвідка боєм, спонтанний наступ або, навпаки, добре спланована операція, дуже складно. Створюється враження, що навіть у самому Азербайджані не до кінця розуміють, що саме сталося. Можна лише зробити висновок, що Азербайджан показав: у нього є сили, за допомогою яких можна як мінімум проводити наступальні операції тактичного характеру.

Що стосується позиції Росії в цьому конфлікті, то вона багато вклала у зближення з Азербайджаном і його президентом Алієвим за останні п'ять років. Алієв досить холодно відреагував на події в Україні, хоча, зрозуміло, Азербайджан підтримує територіальну цілісність нашої країни і в цьому сенсі залишається союзником. Але відносини були не найтеплішими.

Росія багато робила для того, щоб тримати Азербайджан ближче до себе: і гроші давала, і зброю активно продавала. А тепер трапилася ось така оказія, і росіяни просто не знають, як їм діяти.

Вірмени вже починають розповідати, що їх зрадили: "Дивіться, Росія не втрутилася, ми нікому не потрібні, нас усі продали". Ці настрої у Вірменії досить сильні. Звичайно ж, опозиція починає говорити про те, що саме РФ у всьому винна – хоча збоку це зовсім не схоже на російську заготовку. Москва в цій ситуації опинилася в ролі здивованого спостерігача.

Коли починають обговорювати варіанти того, що РФ повинна втрутитися, ввести туди війська, стати на лінію розмежування, виступити миротворцем – може, звичайно, але який у цьому сенс? В ситуації ж нічого не зміниться. До цього й Азербайджан, і Вірменія були у Кремля на короткому повідку, а тепер все далеко не так однозначно.

Зараз усі раптово стали експертами із Нагірного Карабаху і розповідають, що туди перевезуть чи не всю зброю світу і почнеться жах, але це просто смішно. Потрібно уявляти собі місцевість, про яку йде мова: там може бути проведена хіба що тактична операція на конкретній ділянці фронту. Відвоювали ділянку, підняли імідж азербайджанської армії – і можна далі вести переговори.

Але ще потрібно розуміти: це протистояння ведеться на окупованих територіях. Це навіть не територія самого Нагірного Карабаху, а землі, які захопила Вірменія. Тому всі крики вірмен про те, що на них напали, просто смішні: це не вірменські території, це території Азербайджану.

Прогнозувати, що станеться найближчим часом, дуже складно. Конфлікту в Нагірному Карабасі багато років – це перший насильницький конфлікт на пострадянському просторі, який ознаменував собою розвал СРСР. У рамках цього конфлікту виросло три покоління – і зрозуміло, що він затягнеться ще надовго.

Існують дві опції: або вірменські війська залишають окуповані території, а статус Нагірного Карабаху вирішується в рамках концепції "загальної держави", або конфлікт буде тривати невизначено довго, поки азербайджанці не куплять у Росії чергові танки і не підуть у наступ, а вірмени будуть відбиватися за допомогою танків, куплених у тих же росіян. Принаймні, від цього отримає гешефт російський оборонсервіс.