Минулого тижня я зустрічалася з Юлією Клименко, заступником Айвараса Абромавичуса, який зібрав навколо себе, на мій погляд, дуже круту команду заступників. Може бути, найкрутішу серед усіх міністерств. Про що ми говорили, можна почитати тут, але найбільше в розмові з нею мене вразило дві речі. Про це у своєму блозі на сайті "Новое время" пише Олена Трибушна.

Перша. У пенсійному фонді Ізраїлю з населенням 8 млн осіб держпенсіями займається 11 чиновників. 11! На всю країну. У пенсійному фонді України (46 млн осіб) працює 30 тисяч осіб.

30.000 - і 11.

Це не непорівнянні цифри. Це дно.

В Ізраїлі все працює в електронній формі. В Україні все працює в дебільній формі. Я сама - маленька ілюстрація зі своїм непрацюючим СПД, тому що кожного року йду туди (раніше в пенсфонд, тепер в податкову), щоб здати якісь безглузді папірці з нетямущими стандартними цифрами. Які, як двієчниця, переписую там само, під дверима у тих, хто стоїть у черзі.

Друге, теж про це і взагалі - про рабів на держслужбі, від яких ми чекаємо змін. Ось вже два роки ми намагаємося лагодити старий будинок, який потрібно не ремонтувати, а розвалити. Тому що ми в одному місці підштукатурили і підфарбували - а воно не тримається, старе під новим відвалюється прогнилими шматками і разом з новою фарбою і штукатуркою, старою та новою, шматками гепається на підлогу.

Все тому що, беручись за колосальні зміни, ми не змінили головного - людей в госапараті, їх мотивацію та зарплати. Які б прогресивні рішення не приймалися, їх виконання буксується, саботується або стопориться, натикаючись на непрофесіоналізм, нерозуміння, невміння, небажання, незадоволеність і нереально низькі доходи, які провокують красти. Цитую вам слова Юлії Клименко про те, як це працює (вірніше не працює) в Мінекономіки (це ще не опубліковано, буде у другій частині тексту): "В міністерстві реформи застрягають на третьому рівні. Рівні А та А-1 (міністри, заступники, голови департаментів та їх заступники) ми поміняли, а далі - все. Як тільки ти спускаєшся на рівень 3 тис. грн зарплати - там працюють або дружини заможних чоловіків, або ті, кому зовсім нікуди йти. Щоб ідею пробити цей рівень, мені потрібно докладати в 3-4 рази більше зусиль, ніж я могла б. 70% зусиль практично даремно. Тут мій ККД 30%, незважаючи на те, що я енергійна дама. Всі проштовхується з важкими зусиллями. Саботаж. Люди не розуміють, що ти від них хочеш, тільки тому, що вони ніколи цього не робили. Їх функцією останні 25 років було мовчати. Чим менше ти скажеш, чим менше зробиш, тим тобі ж краще, тим вище у тебе буде заробітна плата. Ініціативність? Вони в шоці, якщо від них щось вимагають. Вони не активні полісімейкери. Пересидіти і перечекати - це основна стратегія всього держапарату. Навіть якщо заплатити їм більше грошей, нічого не станеться, тому що людей 25 років привчали до смирення. З них вирощували рабів. Такі вони і є".

Пам'ятаю, як після відходу з Мінекономіки ще в 2014 році Павло Шеремета розповідав, як дісталися йому у спадок співробітники міністерства на його спроби змінювати якісь запліснявілі процеси всередині прямо в обличчя говорили йому фрази типу "Нічого-нічого, ви не перший сюди такий прийшли. Тих пересиділи, і вас пересидимо". Це не дослівно, але близько до тексту.

Ось тому він і не їде, цей наш нещасний запорожець.

Мені трохи ніяково цитувати живого класика Бориса Ложкіна (вчора був на книжковому ринку на Петрівці - там на лотках через один Четверта республіка), але ось така фраза з його інтерв'ю, точнісінько повторює ту ж саму думку про неефективність держапарату, в'їлася мені в мозок цього ж тижня: "Я досі не можу звикнути до того, що нормальна практика держслужби - це мінімум ініціативи і ніякої відповідальності. І якщо ти вміло маневруєш між першим і другим, то ти цілком можеш рости по службовій драбині. До тебе претензій немає. Тому що якщо ти ні за що не відповідаєш, то які до тебе претензії? Процеси вибудувані таким чином, щоб уникнути відповідальності, або щоб дати простір для корупції".

Чудово названі речі своїми іменами, правда?

Але ось тут у мене виникає питання. А хто, вибачте, повинен цим займатися? Чому глава АП, який входить до числа головних policy makers в країні, по суті скаржиться на це НАМ, замість того, щоб говорити про це ЇМ? Хто повинен був взятися за реформу держапарату, як не президент і його люди в АП? Як не Арсеній Петрович і його Кабмін? Як не Гройсман і парламент? Хто?

А я скажу вам, чому за два роки ніхто не взявся за це - бо брудна, невдячна і непопулярна річ. Це політична смерть. Це великий шматок важкої роботи, пов'язаної з масовими звільненнями і соціальним невдоволенням. Тому що завтра ті, хто потрапив під скорочення прийдуть під Кабмін, під парламент, під АП і зажадають їх спалити. А в країні на хвилинку 300 тисяч держслужбовців, з яких переатестацію, я припускаю, пройде лише менша частина. А велика вилетить на біржу праці. А восени, коли там - знову вибори, і всім там в АП, Кабміні та Раді треба постати на них білими і пухнастими. А не з брудними руками.

Ось тому ніхто і не хоче бруднити руки об це. Вже два роки. Втім, як і об багато інших непопулярних речей. Тому що куди простіше заробляти бали на низьких тарифах та іншому популізмі. Та тому що в загальному зовсім не тому, щоб бруднити руки, більшість з них ліктями і заробленими на схемах грошима торувало собі дорогу у владу.

І тому продовжуємо підбирати з підлоги і ліпити назад на стіни декоративну штукатурку, що відвалюється, продовжуємо прикручувати до іржавого запорожця хромовані диски. І знаєте, я боюся, що їхати на цьому всьому ми будемо ще довго-довго. Після списку майбутнього Кабміну, який вчора вивісив у себе в фб Юрій Бутусов, мене знову відвідала зрадницька думка про те, що з цього іржавого запорожця пора злазити, пересідати і їхати в бік західного кордону. Останній раз цю слабкість мій мозок проявив 16 січня 14 року, коли я спускалася Малою Житомирською на Хрещатик і читала в фб, що парламент проголосував за закони 16 січня. Мені соромно та неприємно про це думати, але я не хочу більше їхати в цьому запорожці.