Напишу неприємну річ.

Постійно чую: "Ну і чого ви можете досягти отими вашими заявами, петиціями, статтями, виступами? Все одно нічого не воно не дасть".

Завжди питаю у відповідь: "А що ви пропонуєте?"

Ніхто нічого не пропонує, окрім "усіх розстріляти". Але що буде після того, як "усіх розстріляють", на це автори таких пропозицій відповіді не мають. І вони також не мають гарантій, що їх не розстріляють самих.

Нездатність передбачити наступний крок є ознакою інфантильності. "Я зроблю, що хочу, а далі якось буде. Врешті, якщо буде дуже погано, то прийде мама, погладить по голівці, й усе владнається".

Чому громадські заяви працюють. Не чекайте на прості відповіді.

1. Модернізація країн завжди відбувається як розкол еліт. Еліти (політичні, економічні, релігійні, медійні тощо) завжди хочуть лише влади і грошей. Лише влади і грошей. Але в той момент, коли пече, еліти розколюються. Частина з них каже: "Відкриваймо систему, бо інакше втратимо гроші і владу, а то й життя". І відкриває, і зберігає. А частина каже: "Не можна відкривати систему, бо інакше втратимо гроші і владу". І завершує в еміграції чи на гільйотині. Історія всіх суспільних трансформацій доводить, що це так. Тому ті, що мають клепку в голові, читають заяви і статті, дивляться на мітинги і пікети та роблять висновки. Але для того ми мусимо виступати великою силою.

2. Ми тут не одні. Урядам інших країн не все одно, що буде з Україною. І для розуміння того, що відбувається, їм важливо знати, що думає громадянське суспільство. Це допомагає їм сформувати свою позицію. Але для того ми мусимо виступати великою силою.

І ще одне зауваження. Заяв, статей, пікетів, мітингів, виступів мусить бути багато. Одна заява не є тиск. Пікет із десяти громадян не є тиск. Тому, коли одна ваша заява чи пікет не спрацювали, – лупайте сю скалу далі.