Якщо ви вважаєте, що наша головна біда - це корупція, ви глибоко помиляєтеся. Точніше, ви жертва пропаганди. Корупція - це похідна, і подолати її можна тільки тоді, коли буде вирішено ряд більш фундаментальних проблем

В конфліктології є таке поняття: "еволюція вимог". Суть цього поняття полягає в тому, що переговорник кожну свою вимогу несподівано розвиває в нову вимогу і цей процес "вимогательства" стає безкінечним. Сьогодні ми стали заложниками вимог всіх і вся, які ніколи не матимуть завершення, бо вимагання - це процес, який не передбачає результату. Головні цілі вимог - збільшення рівня доходу і розширення влади. Але, як показав приклад Черновецького і Януковича, ці вимоги безмежні.

Якщо хтось думає, що ця "політична хвороба" оминула будь-кого з парламентських і ряду позапарламентських громадських лідерів, той глибоко помиляється. Нею хворіють не лише політики першої величини: ця хвороба інфікувала навіть керівник областей, районів, держпідприємств і так далі. І корупція - це не причина цієї хвороба, а всього лише обов'язковий побічний ефект. Серед причин цієї хвороби, я хочу виділити кілька речей, про які у нас не дуже люблять говорити політики і політологи.

1. Безсмертя, як базова проблема політикуму. Свого часу Гліб Павловський казав, що губернатор пам'ятає, що його призначив Президент перші три дні, далі він вважає, що його призначили за те, що він такий геніальний. Наші політики на третій день вірять, що вони прийшли назавжди і, що вони, як і всяка влада, від Бога. При цьому, в своїх корисливих цілях, вони мислять категоріями плюс 20-30 років, наче світ зупинився, а вони законсервували ситуацію в сьогоднішньому дні. Політик відчуває себе безсмертним і поводить себе так, начебто він ніколи не помре. Апогеєм цієї поведінки стала поведінка Януковича.

Але у нас є тисячі дрібних вікторів федоровичів, які мислять і живуть в цій же парадигмі. Це базова проблема: політик вищого і середнього ешелону, частіше за все вважає, що хороше життя буде продовжуватися вічно, бо він знає прокурора, міліціонера, суддю чи СБУшника. Те ж саме думає силовик, бо він знає главу адміністрації, мера чи впливового політика.

2. Віра в непогрішимість. Кожен чиновник вважає, що він справді допомагає людям. Навіть самий цинічний чиновник-бандюк справді вважає, що він дає більше ніж бере. Кожен із них непогрішимий перед самим собою. В психології є поняття "когнітивний дисонанс".

Кожен чиновник примиряє себе зі своїми незаконними діями і головне виправдання, яке він собі дає - це допомога людям. Це хвороба всіх диктаторів (свого часу Єлена Чаушеску не могла зрозуміти за що ці люди хочуть її розстріляти, вона ж так багато зробила для румунів). Зараз купа наших чиновників знаходить спокій в своїй душі саме тим, що говорить самому собі: "Я ж допомагаю людям".

3. Заборона на "слабкість". Чиновник у нас не помиляється ніколи і не визнає жодного тиску. І головна проблема полягає в тому, що визнання помилки - це слабкість, яку, на думку ніколи не пробачить виборець. Свого часу Лєшик Бальцерович говорив, що головне право людини, яка робить реформи - це право на помилку. Але український чиновник ніколи не дозволить собі помилятися.

Помиляються опоненти, підлеглі, зовнішні вороги, але не політики. Український політик вибачається лише перед обезличеним невідомим ефімерним виборцем, селянином, мозолястими руками чи перед іншими агітаційними штампами.

4. Слово не коштує нічого. Принцип чесності - це та річ, яка просто зникла з політики. У нас немає нікого, хто тримає слово і гарантує щось комусь. Це ключова проблема і нинішньої кризи і взагалі системи співіснування політикуму. Недовіра всіх до всіх - це основа для суцільних кидків і брехні.

Чому я так детально зупиняюся на цих речах? Перш за все тому, що в нас живе дуже спрощене уявлення про боротьбу з корупцією.

Навіть професійні борці з цим злом виходять з того, що для подолання корупції потрібно створити чергове антикорупційне відомство з неймовірними повноваженнями (а якщо вдасться очолити це відомство, то життя вдалося). У нас сьогодні 12 антикорупційних відомств, але корупціонерів не садять і поки не збираються садити. Сьогодні можна стверджувати, що у нас немає борців з корупцією, а є демагоги і грантоїди від корупції, які виходять з того, що буде вигідно їм, а не країні.

Класичний приклад - останній офшорний скандал. Я без сумнівів можу сказати, що 90% тих, хто зараз кричить про офшори взагалі не розуміють, що це. Відкинувши персони, варто задуматися над одним простим питанням: чому за тиждень "офшорної вакханалії" ніхто з антикорупціонерів не провів круглий стіл на якому спробував би фахово подивитися на цю проблему і запропонував би щось більш практичне ніж просте звинувачкння політиків і олігархів.

Я не відкрию таємниці, коли скажу, що дуже сумніваюся чи є в тому самому НАБУ бодай один відділ (5-7 людей), які розуміють, що з цим всім робити. Більше того, є великі сумніви чи в Мінфіні є група людей, яка жахнулася масштабам панамалікса і почала працювати над новими правилами гри для бізнесу. Чи може на рівні уряду хтось вирішив створити групу по деофшоризації економіки?

Я хочу відразу сказати, що відповідь на всі ці питанні лежить на поверхні. І відповідь ця зовсім не небажання боротися з корупцією.

Відповідь дуже проста - дилетантство, відсутність широти знань і розуміння процесів. Тупість породжує корупцію. Біьше того, вона породжує примітивну корупцію, яка є найстрашнішою. Бо ця корупція тотальна.